Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2010 7 Мене «опри ділили» в бригаду, видали «зеківську робу», яку страшно було вдягати: чорна з мішковини сукенка, ватні штани, шапка - вушанка, онучі, не за розміром великі, декілька разів підшивані валянки, бушлат, на який влас - норучно мусіла пришити номер – «0 – 912». Все вже старе, поношене. Вранці будив нас «гонг» – удар об залізну рейку. Після слабенького «сні - данку» та 400 грам хліба, який видавали на цілий день, рівно о 6 - ій годині під звуки «Союз нєру - шімий» виходили за зону. Тут приймали нас озброєні конвоїри з собак ами. Перечисливши нас, кожний раз попереджали: – «Шаг влєво, шаг вправо счітаєтса побєг, конвой прімєняєт аружіє без прєдупрєждєнія! Взятьса за рукі... Шагом марш!» І так брели ми по безмежній тундрі, не маючи змоги оминути глибокі калюжі, чи болото. До мі сця праці завжди було далеко. Причвалавши на місце, конвоїр визначав тери - торію, вихід за яку карався смертю. Нарядчик давав завдання, вимірюючи метри для кожної бранки. Норми були великі. Працювали до шостої години вечора без обіду і відпочинку. Будували дороги, стволи для шахт, розванта - жували вагони з лісом, навіть міняли русло ріки Інти. Щоб добитись до твердого грунт у в тундрі, треба було зняти 50 - 60 см. вічної мерзлоти з торфу, потім один – півтора метри мокрої глини, в якій намокають валянки, що поті м швидко замерзають і тоді ледве тягнеш ноги до зони. Знаряддя праці: лопати, кирка (джаґан) та но - силки. Був такий клич: «На трасє дождя нєт!», то працюємо і під дощем, і під снігом цілий день намоклими до сорочки, бушлат каменем лежить на спині. Другого дня напівмокрим одягаємо наше лахміття на себе знову. За зону не виводили тільки при понад 40 градусів морозу при сильному вітрі. Так попрацювавши декілька місяців, потрапила в бригаду «доходяг», яких уже не гнали на важкі роботи, і ми обслуговували барак и наших конвоїрів, що були розташовані біля нашого ОЛПу. В нашій бригаді була англічанка Кеті. Ми спали побіч на нарах і вона з гіркотою розповідала мені про свого батька – англійського комуніста. Мешкали вони недалеко від Лондона в прекрасній віллі з обсл угою. Вийшовши заміж за радянського дипломата, Кеті перебралася в Москву, де викладала англійську мову у військовій академії. Але в скорому часі їй «пришили» шпигунство і засудили на 25 років режимних таборів. Ще під час суду пообіцяли їй, що там, на Півно чі, буде працювати за своїм фахом, в що вона наївно повірила. Одного дня знову повели нас у військову частину. Мене призначили на кухню. Помивши посуд, а потім долівку, вийшла на подвір ’ я вилити помиї, коли чую – кличе мене Кеті. Ламаною російською говорит ь: – «Дарі, пасматрі, как я работаю па - спеціяльності.» Сльо - зи навернулися мені на очі, коли побачила оту важку картину: стоїть бідна Кеті з черпаком на довгім держаку і вибирає з туалету нечистоти... Все тече їй по руках, навіть окуляри забризгані. Страшн ий сморід! Та ще й конвой підганяє: «Бистрєй!» Плакала, журилась, як їй передати вістку батькам, казала, що не повірять. Пригадую Великодні свята 1951 року. Як звичайно, після процедур, вишикувавшись по п ’ ять, під звуки совєцького гімну вийшли за зону. Пр ийняв нас вологодський конвой, найсу - во ріший від усіх інших. «Вологодскій канвой шутіть нє любіт.» Знаючи це, ми мовчки прий - шли на об ’ єкт. Кожна з нас повинна була вико - пати яму два метри на півтора та глибиною 2,2 м і в ній закопати стовп. Ми дружньо вз ялися до роботи, щоб вчасно повернутись в зону і хоч трішки відсвяткувати Великдень. Норму вико - нали вчасно, навіть трохи раніше. Та не тут то було. Конвой приказав працювати дальше. Ми відмовились. Не допомогли крики, погрози, цьку вання собаками, постріл и вгору. Нарешті конвой заставив нас лягти на землю. Дехто злякався, навіть заплакав. Несподівано залунала пісня: «Хай нас по тюрмах сажають» – це почала наша бригадир Наталка Тютюн, старша трохи від нас, родом з Полтавщини, засуджена за зв ’ язок з націонал істичним підпіллям. Ми друж - ньо підхопили «хай нас карають кати...». Конвой розгубився, такого «зухвальства» вони від нас не очікували. Почулась команда: «Стройся, марш в зону!» Ніхто не піднявся, бо ми добре знали, що розлючені нелюди могли постріляти нас « прі попиткє к бєґству». Пісня додала нам силу та відвагу і до неба полинуло наше «Христос Вос - крес із мертвих...». Постріли не могли заглушити наш спів Великоднього дня. Пригналось началь - ство з собаками. До зони нас вели під посиленим конвоєм: за кожно ю п ’ ятіркою конвоїр з соба - кою. В зону ми не заходили, поки до нас не вийшов начальник ОЛПу. Хоч невелика, але перемога. Більше нам цього конвою не давали. Дарина Полюга
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
