Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
„І навів я к арабін к у...” У кожного поета є кілька, сказати б, ти тульних творів, що зринають в пам’яті лише при згадці імені того чи іншого автора. У Володимира Сосю- ри, без сумніву, таким є вірш „Любіть Україну”. Пригадуєте, Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Відомо, що цей твір зіграв драматичну роль у житті поета. Сосюра написав його, коли йшла Друга світова війна і нам „дозволили” любити Україну. Але невдовзі після її закін чення, поетові не проминули нагадати про його любов до Батьківщини. Те нагадування оберну лося Володимиру Сосюрі роками гонінь. Навіть професора Юрія Кобилецького, якому в першо друці була присвячена поезія, звільнили з посади декана філологічного факультету Київського університету, змусивши митарствувати в пошу ках роботи. Утім, десь на початку дев’яностих років минулого століття потрапив мені до рук виданий у Канаді „Ваплітянський збірник” (1977)1, на сторінках якого було надруковано 12 поезій із рукописної збірки петлюрівця Володимира Со- сюри. Одна із них вразила і запам’яталася. І не тому, що була написана у лютому 1919 року на станції Знам’янка, що за пів сотні кілометрів від мого Кіровограда. Вразила інвективою приспа- ності українства, що так потужно зазвучить згодом у поезіях теж петлюрівця Євгена Ма- ланюка. Коли я вперше читав її, а це було в епоху президентства Леоніда Кравчука, надикто- вані поетові ситуацією 1919 року рядки болю і відчаю, надто прозоро накладалися на ситуації початку 90-х років: „Ми любим на словах буть сильними душею. / Ми любим на словах кохати рідний край”. На жаль, українська дійсність і в 1 Йдеться про рукопис, що зберігався у ФРН в архіві Аркадія Любченка, оприлюднений Канадським інститутом українознавчих студій. наступне десятиліття не раз спо нукала мене згадати ту Сосюрину поезію, що невільно стала ме ні знаковою у його творчому доробкові, попри помітні ознаки учнівства: Невже нема у нас хоч трішечки чесноти, Невже усе слова, одні слова й слова. Все уж че круг журби, всеуж ча круг турботи... І плаче тихий сон і кров ’ю залива. Ось принагідно згадався Маланюк і зако номірно зринають в пам’яті слова іншого Со- сюри, що відізвався на Маланюкове „Посланіє” (1926), зі знаменитими рядками „Як в нації вождя нема, / тоді вожді її - поети” своєю „Відповіддю” (1927): Да... На вождя претендувать в вас пельки стане... та селяни таких поетів не схотять... Гойдає даль заграви рижі, і хлюпа кров - землі вино... Петлюра дні скінчив в Парижі... Ви ж - не Петлюра й не Махно. Замив їх рухом океанним, немов пісок, останній бій... Не вашій музі, пане мій, спинити світ, новий, багряний... Грими, пеан мій огняний, назустріч панському пеану! Бачите, написалося „інший Сосюра”. Так склалося, що той поетичний діялог (хоч твір Маланюка мав іншого адресата) поєднав двох поетів, здавалось би, непримиримих антаго ністів. Принаймні, на тому обов’язково наголо шують дослідники, коли мова заходить про „Посланіє” Є. Маланюка. Так чи справді йдеться про іншого Сосюру? Я засумнівався в тому, ще 1992 року, працюючи над нарисом про Мала нюка „Боян степової Еллади”. Тоді я висловив думку, що колишньому петлюрівцеві (це був
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
