Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Цитую знову ж таки Володьку Сосюру: „Брати нас брали на штики / за слово, правдою повите... / Ви ж розумієте - віки / не знали ми, чиї ми діти!”. Та щира сповідь власної роздвоєності запропонувала особливий ракурс бачення подій, який допомагає співпережити прочитане. Неспо дівана ж особиста доля автора на шляхах гро мадянської війни була вельми багатою подіями, які ще десятиліття повертатимуть поета у ми нуле, диктуватимуть такі ж несподівані сюжети. Ось і в основі ліро-балади „Перстень” лежить факт із життя петлюрівця Сосюри, що його письменник занотував того ж 1926 року у своїх споминах „З минулого”. Сосюра описує один із розстрілів 1918 року. Цитую за романом „Третя рота”: „їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один капітан (ранений), а другий - стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав: Передайте жене (передайте дружині). їх повели”. А ось цей епізод із повстанського життя мистця мовою ліро-балади. Перстень Я у полі. Хто зі мною? Тільки біла путь... Тільки спомини юрбою на снігу встають. Кров —у щоки, кров —у скроні. Знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий. А над ним обличчя любе, в ньому біль і гнів... І шепочуть мертві губи: ,, Ти його убив... ” І Над селом - туман і зорі, у сельбуді - сміх... І огні у милім зорі од очей моїх. Сонний місяць, мов в колисці, в синій вишині. І по рейках простяглися станції огні. Наші очі - в неба чаші. Хто ми й відкіля? ,,Подивись, усе це наше: і гаї, й поля... ” Гарно як, неначе вранці! Я тепер - селькор. І, здається, кров повстанців лине аж до зор... І, здається, йдуть рядами хлопці мимо нас... Тяжко гупають над нами кроки р а зу раз... Тих, що вмерли біля станції, коли день одгув... Ой у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був! ...Офіцерів крики - тонко... кроки... зброя... сніг... Ми стріляли, й в ополонку опускали їх. Як забуть їх бліді руки й очі ті німі, де шуміли верби глухо вітами у тьмі? Ой ряди, од снігу сині, і огні заграв!.. Офіцер своїй дружині перстень передав. Він сказав:,, Пождіть хвилинку, я шинель зніму”. I навів я карабінку прямо в лоб йому... Тільки крик: „За Україну!” Тільки сніг і кров... Але я його дружини й досі не знайшов. II Лине поле снігом талим. Зорі - як ножі. Чом мені вона сказала: „Перстень!? Покажи... ” На снігу, на тіні - блики, наче я - нічий... Стало холодно і тихо на душі моїй. Кров - у щоки, к р о в -у скроні, сніг... і тіні лав... На простягнену долоню перстень я поклав... Я мовчу, дивлюсь... „А може!? ” Серце — в горло, в бік... Що таке?.. „Ой Боже, Боже! Це ж мій чоловік!.. Видно, Богові замало горя і молінь... ” Захиталась і упала на снігу, як тінь... Що подумать, що сказати! Розгубився я... 0 любов моя проклята, вчителько моя!.. В небі зоряні хорали, вітер їх несе... Відкілясь гроза примчала 1 розбила есе. Серце б'ється тоскно, глухо, та немає сліз. Взяв я вчительку на руки і в село поніс. Ось сельбуд. Вікно іскриться. Двері. Світло. Клас. Я ридаю. Юні лиця оточили нас. За вікном — туман і зорі, мертво світить сніг.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
