Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Цитую знову ж таки Володьку Сосюру: „Брати нас брали на штики / за слово, правдою повите... / Ви ж розумієте - віки / не знали ми, чиї ми діти!”. Та щира сповідь власної роздвоєності запропонувала особливий ракурс бачення подій, який допомагає співпережити прочитане. Неспо дівана ж особиста доля автора на шляхах гро мадянської війни була вельми багатою подіями, які ще десятиліття повертатимуть поета у ми нуле, диктуватимуть такі ж несподівані сюжети. Ось і в основі ліро-балади „Перстень” лежить факт із життя петлюрівця Сосюри, що його письменник занотував того ж 1926 року у своїх споминах „З минулого”. Сосюра описує один із розстрілів 1918 року. Цитую за романом „Третя рота”: „їх вистроїли. І між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один капітан (ранений), а другий - стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим лицем, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав: Передайте жене (передайте дружині). їх повели”. А ось цей епізод із повстанського життя мистця мовою ліро-балади. Перстень Я у полі. Хто зі мною? Тільки біла путь... Тільки спомини юрбою на снігу встають. Кров —у щоки, кров —у скроні. Знову, знов як стій: на заплаканій долоні перстень золотий. А над ним обличчя любе, в ньому біль і гнів... І шепочуть мертві губи: ,, Ти його убив... ” І Над селом - туман і зорі, у сельбуді - сміх... І огні у милім зорі од очей моїх. Сонний місяць, мов в колисці, в синій вишині. І по рейках простяглися станції огні. Наші очі - в неба чаші. Хто ми й відкіля? ,,Подивись, усе це наше: і гаї, й поля... ” Гарно як, неначе вранці! Я тепер - селькор. І, здається, кров повстанців лине аж до зор... І, здається, йдуть рядами хлопці мимо нас... Тяжко гупають над нами кроки р а зу раз... Тих, що вмерли біля станції, коли день одгув... Ой у дні, в ті дні повстанцем, як вони, я був! ...Офіцерів крики - тонко... кроки... зброя... сніг... Ми стріляли, й в ополонку опускали їх. Як забуть їх бліді руки й очі ті німі, де шуміли верби глухо вітами у тьмі? Ой ряди, од снігу сині, і огні заграв!.. Офіцер своїй дружині перстень передав. Він сказав:,, Пождіть хвилинку, я шинель зніму”. I навів я карабінку прямо в лоб йому... Тільки крик: „За Україну!” Тільки сніг і кров... Але я його дружини й досі не знайшов. II Лине поле снігом талим. Зорі - як ножі. Чом мені вона сказала: „Перстень!? Покажи... ” На снігу, на тіні - блики, наче я - нічий... Стало холодно і тихо на душі моїй. Кров - у щоки, к р о в -у скроні, сніг... і тіні лав... На простягнену долоню перстень я поклав... Я мовчу, дивлюсь... „А може!? ” Серце — в горло, в бік... Що таке?.. „Ой Боже, Боже! Це ж мій чоловік!.. Видно, Богові замало горя і молінь... ” Захиталась і упала на снігу, як тінь... Що подумать, що сказати! Розгубився я... 0 любов моя проклята, вчителько моя!.. В небі зоряні хорали, вітер їх несе... Відкілясь гроза примчала 1 розбила есе. Серце б'ється тоскно, глухо, та немає сліз. Взяв я вчительку на руки і в село поніс. Ось сельбуд. Вікно іскриться. Двері. Світло. Клас. Я ридаю. Юні лиця оточили нас. За вікном — туман і зорі, мертво світить сніг.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
