Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЗУСТРІЧ Ірина ВІЛЬДЕ Важко тут говорити про першу зустріч. Її, можна сказати, взагалі не було, а коли й була, то така собою непомітна, що жодне з них не запам’ятало її собі. Зрештою, діти, виховані на лоні природи, не мають того педантичного почуття часу, що міські. Справжня, неминуча зустріч, була літом, перед самими жнивами. Вона верталася з лісу вузькою стежкою між двома шпалерами доспілого жита, а він ішов тією самою доро гою до лісу чи бозна-куди. Йшли назустріч одне одному, зближа лися з кожним кроком, трохи збентежені, трохи врадувані, - аж нарешті стали. Стояли одне проти одного нерішучі, вичікуючи, хто перший заговорить. “Ти” чи “ви” - билося їй у голівці. Інстинкт жінки підшепнув їй заговорити до хлопчика у куценьких штанцях, до цього ще недавнього товариша - будівничого замків у піску - на “ви”. - Ви куди? - спитала. І цим чужим їм обом “ви” вона відразу підняла їх з дітей до молодих людей. Пізніше любилися і знову нишком говорили собі “ти”. Немає у світі нічого більш зворушливого, як той перехід дітей з “ти” на “ви”, а потім знову - на “ти”. Чим скоріше, тим краще. Від любові, як від смерті, встерегтися не можна. Вона інколи міркувала собі отак у своїй дитячій голівці, що, якби всі пари, призначені долею, зуміли віднайти себе, то небо хіба мусило б позаздрити землі. Одного вечора, вертаючись з прогулянки попри залізничну станцію, почули, як хтось нагорі, у мешканні начальника, грає на фор тепіяно... Пристали і слухали. У місті, де ходили до школи, вони не звернули б на це уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця пісня вражала. їй (о серце жіноче, скільки в тебе очей, скільки в тебе вух) впало на думку, що це, певно, грає одна з дочок начальника, і сіпнула його за рукав, щоб уже йти. А він так заслухався, що навіть не помітив її руху. Опам’ятавшись, він сказав: - Моя жінка мусить вміти грати на фортепіяно. Вона зиркнула на свої пальці, почерво ніла і сказала винувато: - Я не маю слуху. Він оглянувся, чи хто не йде, перехилив її голівку через свою руку і сказав у саме лице: - Кожне твоє слово, любко, це музика. Скрипко душі людської, хто тебе нас троює, що раз твоя музика правда, якої хіба у Бога шукати, а раз - фальш, якій назви немає? Ввечері роздумувала вона у своїм ще дитячім ліжечку: “А все ж... а все ж таки... Господь мене тяжко скривдив, не наділивши слухом”. Про цю кривду роздумувала ген-ген і пізніше. Він був уже жонатий. Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути! 10 “Н А Ш Е Ж И Т Т Я ”, Л И П Е Н Ь -С Е Р П Е Н Ь 2003 Оксана ЗАБУЖКО А все-таки я Вас любила, любила, любила!.. І це не минає - хіба осідає на дно.„ Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила - І душу, як білий обрус, просочило щемливе вино! Ви колір дали моїм мислям, а образам - тіло, Зоставшись лиш шумом, як море у мушлі в ушу... ...А як там насправді було - то яке кому, Господи, діло! Важливо - як буде. А буде - як я напишу. О. Забужко. “Дириаент останньої свічки." Київ "Радянський письменник! 1990 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
