Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
для дезинфекції - німці люблять чистоту, а ми ж варвари). Стоїмо ніяковіючи, голі-голісінькі, а німці походжають уздовж черги, розгля даючи, шукаючи за найвродливішими, щоб їх забрати до борделю... Відмахуюся від тих спогадів, бодай вони пропали, я ж їду тепер як рівноправна людина, усі ці німці й совітчики, мають мене обслуговувати. В аерофлотівському літаку усе інакше, ніж в американському, хоч помітно намагання наслідувати західний “буржуазний” комфорт. Мені пригадався епізод з маминої подорожі до Києва у сімдесятих роках, коли її спитав тренер радянських спортовців, який вперше летів за кордон: “А скажіть по щирості, ось ви вже не раз літали західними літаками - правда, наш кращий?”... Ми летимо над Україною. Я дивлюся в ілюмінатор і бачу зелені лани, перетяті де-не- де шляхами - згори вони виглядають неас- фальтованими (так воно пізніше і виявилося). Лісів не видно, проте вздовж доріг та біля хатин - тополі. Щось защеміло в серці, нага дався Шевченко. Потім, коли нас везли авто бусом до міста, я вже зблизька бачила оті тополі - і берези, й сосни з золотавою тонкою корою, як лушпиння цибулі. І знову спогад дитинства, ліси біля Калініна ... На Бориспільському летовищі перша зустріч з тутешніми порядками. Цербер-мит- ник, чи як тут кажуть таможник, сидить в будці, перевіряє паспорти. Я простягаю йому свій паспорт. Він поглянув і не дивлячись на мене, жестом - одним пальцем - вказав, щоб проходити. Знов нагадався німецький табір примусової праці - це вже забагато. Відчуваю, що негативність, як каламуть, підіймається в душі, затруюючи спокій. Мушу повернути собі рівновагу, не дати негативним почуттям взяти гору наді мною. Та, здається, не я одна прикро вражена усім, що нас тут зустріло. Ось Любомир Винар ділиться зі мною своїми враженнями від вигляду аеропорту: бруд, все обідране, якесь провінційне, обслуги ніякої, ніхто не квапиться тут - ми чекаємо на наш багаж більш як півгодини. Хоч усякі чуда діються на світі - ми тепер свідки ще більшого дива - справжнього національного відродження на Україні. Я себе потішаю, що матеріяльна культура, цивілізація - це не така вже складна штука, щоб її не можна було перейняти, запровадити в себе, як на Заході. Українці здібний народ, якщо їм дати волю, вони ще й не таке утнуть. Ми з Винарем опинилися позаду всіх - наші валізки прийшли останніми (пізніше вияснилася причина - у нас усіх повикрадали багато речей по дорозі між літаком і летови- щем. У мене вкрали магнітофон, дитячі іграш ки, сигарети, панчохи, гуму. Це все речі не дорогі, але було шкода, я їх вибирала, везла як подарунки. Найприкріше було втратити маг нітофон: через це я не змогла нічого записати. Але дивна річ: я завважила, що ця крадіж мене якось не дуже обурила, я навіть була вдячна злодюжкам, що вони багато мені лишили ... З перших вражень ще запам’яталося одне - на митниці я побачила Миколу Жулинсь- кого. Він привітно всміхнувся, покликав до себе, допоміг з валізками (митник їх навіть не розчиняв, крім коробки з ксерокопіями для Сергія Білоконя - їх переглянули, але того самого дня йому віддали). Це мені зразу під няло настрій : “Бачиш, - сказала я собі, - є люди і є людці”. Ось Микола Жулинський і той молодий симпатичний митник, з яким він розмовляв, добрі люди, а той другий митник, що причепився до Потічного й не дозволив йому перевезти журнали, або той цербер, що паспорти перевіряє, - це вже інший калібр”. Це саме продовжувалося в готелі, куди нас повезли автобусом: одна жінка була нечемна, непривітна, а друга всміхалася, охоче відпо відала. Я це все занотовую для себе: “Будь справедливою, вирозумілою. Не суди, будь об’єктивною, не бери нічого близько до серця, ніщо не торкнеться тебе особисто”, чи як каже мій приятель Денис: “Don’t take it personal ly...” Продовж ення в наступному числі. “Н А Ш Е Ж И Т Т Я ”, Л И П Е Н Ь -С Е Р П Е Н Ь 2003 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
