Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тодішня студентка медичного факультету Лідія Мой- сеович-Гладка (яка нині живе у Сирфсайді на Фльо- риді, і є секретарем 17-го Відділу Союзу українок Америки ім. Олени Теліги) перевезла рукопис у Прагу і здала його у новозасноване видавництво ’’Наша доба", як свій приватний друк. В Празі збірник було набрано, однак на початку війни ґестапо заборонило надрукувати його. Повідні групи, в їх рядах і Олена Теліга, відправились в Україну без збірника "Буде буря!”. У жовтні 1941 р. Олена з чоловіком Михайлом прибула до Києва і з перших же днів розгорнула широку національно-виховну діяльність. В тріскучі морози подружжя жило в неопалюваному помеш канні, без харчів і води. В надзвичайно важких умовах Олена заснувала й очолила Спілку українських пись менників та почала видавати літературний журнал "Літаври”, що виходив як додаток до щоденника ’’Українське слово”. Не було кадрів, бо майже вся творча інтелігенція знаходилася на фронті, не було паперу, фарби для друку. Та їй якимсь чудом вда валося випускати у світ число за числом. В цих вкрай несприятливих умовах, як згадує один з учас ників київської похідної групи О. Жданович, ’’Пані Олена трималася знаменито. Мало того — вона своїм дзвінким сміхом, який не покидав її — тримала інших. А тримати треба було не одного... Щодня приходили до неї десятки голодних, перемерзлих і вичерпаних письменників, критиків, професорів, ілюстраторів за порадою або допомогою. Допомогти майже не мала чим. Віддавала свої гроші, боролася за гонорар, за позички, за обіди і люди відходили потішені.” Німецькій владі, яка зайняла Київ, активність Олени Теліги та її однодумців не подобалася. На її квартирі (яка була й редакцією ’’Літаврів”) та в Спілці українських письменників ґестапо робило часті обшу ки. Друзі попереджали Олену, щоб вона виїхала з Києва, але вона й чути не хотіла: ”Я зорганізувала Спілку, була її головою, отже я хочу й відповідати за неї”, — казала вона. 9 лютого 1942 р. її арештували разом з кількома членами правління. Її чоловік, який був випадковим свідком арешту українських патріотів, не був членом Спілки. Гестапівці відпустили його додому, на що він відповів: "Я присягав перед Богом, що не покину дружину ні в доброму, ні у злому. Отже хочу бути разом з нею!”. При допитах Олена держала себе надзвичайно мужньо. Нікого із членів антинацист- ського підпілля не видала, свідомо беручи всю "вину” на себе. Останнім автографом цієї мужньої жінки були слова вишкрябані на стіні камери ч. 34 київської тюрми при вул. Короленка 33: ’’Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху вирила тризуб. Розстріляли її 21 лютого 1942 р. Майже вся рукописна спадщина О. Теліги про пала. Збереглося лише те, що було надруковане в газетах і журналах, бо окремої книжки за своє ко ротке життя вона не встигла видати. А її друкована спадщина теж дуже скромна: чотири десятки віршів та кільканадцять оповідань і публіцистичних статтей, що їх з великим пієтетом зібрав і видав на Заході її соратник Олег Жданович. Кожен, хто знав цю ніжну й інтелігентну жінку підкреслює її мужність, шляхетність і принциповість. Ось як пише про неї згадувана вже Лідія Гладка в листі до мене від 20 жовтня 1992 p.: ’’Олену Телігу я знала дуже добре. Вона була прикладом для нас усіх і ми її дуже любили. Вона була непересічно здібна і чарівна особа! Знаменита поетеса і есеїстка... Вона мала великий вплив на формування молоді у ті бурхливі часи”. Вже в одному зі своїх перших віршів — поетич ному листі до свого учителя Л. Мосендза вона зая вила: І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Горячу смерть — не зимне умирання. Її бажання сповнилося. Біографи й бібліографи О. Теліги з жалем стверджують, що вся її спадщина безслідно пропала. Найвизначніший з них О. Жданович підкреслює: ”У Кракові й Києві загинули усі архівні матеріяли О. Теліги: листування, багата збірка фотографій, біблі отека. Майбутній редактор академічного видання тво рів О. Теліги може ще знайти щось, чого нам не вдалося, але хіба щось друковане”. Та це не зовсім так. Дослідники з кожним роком виявляють все нові й нові матеріяли з архіву О. Теліги. Минулого року я мав у руках два фотоальбоми Олени Теліги, які друзі поетеси після її героїчної смерти здали в празький Музей визвольної боротьби України. Зараз вони знаходяться у фондах Централь ного державного архіву кінофонофотодокументів України у Києві на вулиці Солом’янській. Майже з кожної із 230 світлин цих альбомів усміхається гарна, життєрадісна дитина, юна дівчина та зріла жінка. Чимало світлин є з автографами. Якщо знайшовся ’’фотоархів" О. Теліги серед матеріялів Музею виз вольної боротьби України, основна частина якого переховується в Київському Центральному держав ному архіві вищих органів влади й управління Укра їни, напевно знайдуться й інші її матеріяли. Антологія ’’Буде буря!” мала бути першою окре мою книжкою Олени Теліги. Упорядниця до неї залу чила 63 патріотичні вірші 37 українських поетів різних епох. Є тут вірші клясиків української літератури 19 століття: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Укра їнки, Бориса Грінченка, Олександра Кониського; вір ші представників "празької” поетичної школи: Олек сандра Олеся, Юрія Дарагана, Євгена Маланюка,
Page load link
Go to Top