Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
лася чеснотами своєї родини. Та і всі члени сім’ї так пишалися собою й так сяяли самозадоволеними усмішками, що були невимовно противні Марії. Вона мимохіть думала про селянина, на землі якого отабо рились оці люди і якому соромно було взяти їх за вухо й дати зрозуміти, що він зовсім не дурніший за них. А селянин так тяжко заробляв отут кожну копійку! Марія дивилась навколо. То сріблястий, то чер воний ґрунт — розтовчений у порох камінь. Віками розтовкуваний камінь. І кожне дерево — на окремій маленькій грядочці, де земля з каменя перетворена на червону або сіру перину. І кожна грядочка лю бовно обкладена камінними стінами, щоб грунт не змило водою під час зливи. Але води нема, дощу не було давно, і смокви не хочуть стигнути, бо їм бракує вологи. І селяни сумні, бо смокви — їхня надія. І на одній з таких червоних перин, оточених кам’яними муриками, кублиться самозадоволена ’’почесна” ро дина... ’’Яке вам діло до того, що селяни дають жертви віслюкам?” — хотіла сказати Марія. — "Осел — їхній помічник, а для добрих людей — ще й добрий товариш. Як для наших господарів, скажімо... Він розумний... Він...” Але замість усього цього Марія сказала: — Так я пішла, до побачення, — бо поки Марія розмовляла з хазяйкою, хазяїн помітив рану на коліні в пані Ольги й узявся робити перев’язку. Степан йому асистував. Соня бавилася з дітьми. Човен же пересік затоку і його не було більше видно. — Ні, ні, — заперечила хазяйка. — Не йдіть, заче кайте ще трохи і ми проведемо вас навпрошки, через горб. Тут є стежка, це дуже близько. — Що ж з того, що близько? Діти чекатимуть на нас за поворотом. Ми розминемося. — Годі тобі! Знову ти вигадуєш дурниці. Нікуди ти не підеш, — висловив свою думку Степан. Пані Ольга, яка всю дорогу так хвилювалася з приводу Євгена, тепер, коли втратила його з очей, зовсім не збиралась поспішати. Так, ніби її син і не був десь у Гумовому човні... Марія знала, що, як іти понад берегом, а не обіця ною стежкою, то доведеться подолати понад кіло метр дуже поганої дороги, вірніше, — бездоріжжя по камінню вздовж берега. Тому й не наполягала на тому, щоб усі йшли з нею. Згодна була йти сама. — Чого ж ви заперечуєте? — мовила вона. — Ідіть собі стежкою, а я піду берегом. — Хочеш, щоб був скандал? — спитав Степан. Марія не хотіла, щоб був скандал, і стояла мов чки, чекаючи, але душею мліла. Десь аж за годину вони рушили, нарешті, в дорогу і справді дуже швидко дійшли до затоки Косі- рина. їх проводжала сама хазяйка складеної палатки. Всі були задоволені, що дорога така близька, не втомлива. І Марія зовсім не дивувалася, що всі задоволені. Здивувалась вона лише тоді, коли вияви лося, що її супутники хочуть побачити в затоці дітей. Вони так цього хотіли, що навіть побачили їх і пішли до них так швидко, що Марія довго нікого не могла зупинити. Першою відчула, що не все гаразд, нова знайома. Вона раптом зникла, Марія навіть не помітила, коли. Напевно, вернулась до своєї самозакоханої родини. Потім Марії пощастило зупинити пані Ольгу й підвести до берега, аби вона переконалася, що дітей таки нема. — Он же вони, — сказала пані Ольга, стоячи десь посередині пляжку і вказуючи на берег, проти лежний тому, звідки прийшла. — Я бачу Євгенову майку. — Але Євгена там нема. І човна нема. І дітей. — Як це нема? Чому нема? Марія не могла більше витримати. — А з якої речі їм там бути? — спитала в свою чергу. Величезна затока вилискувала перед ними. Ще зовсім порожня вранці. Там, де пані Ольга ’’поба чила” сина, віддзеркалювалось у воді кілька прив’я заних човнів. Марія раптом відчула, що їй нестерпно гарячо у довгих штанях, в яких вона вийшла з дому. Від сонця, що вже досить високо підбилося, від злости, від тривоги. Чоловік Маріїн встиг пробігти вперед метрів на триста. Він стояв і посилав руками й усім своїм тілом сигнали здивування й нетерплячки. Він не міг кри чати, бо весь берег усіяли сплячі палатки. — А як ви домовлялися? — спитала пані Ольга. — Я домовлялася? По-моєму, ви домовлялися. І то лише, щоб діти пливли вздовж берега, не від даляючись від нас. І за неписаною догодою вони нас чекали, пройшовши кожну затоку. — Вони мали бути тут! — Чому? Звідки їм було знати, що ми не підемо берегом? Я, навпаки, певна, що вони й досі чекають за отим поворотом. Якщо, звичайно, все щасливо, — не могла не додати Марія. — Ми ж говорили, що йдемо до Косірини, — твер дила своє пані Ольга. — Слухайте, — сказала Марія. — Нема рації сперечатися. Виберіть собі місце й відпочивайте або йдіть до Степана з Сонею. Я піду шукати дітей. Тільки візьміть, будь-ласка, мої штани. Не хочу з ними носитися. Марія віддала пані Ользі згорнуті штани і швидко пішла стежкою, що вела навколо затоки. Майже бігла, гаряче сподіваючись, що за купою камінних брил, навалених при виході із затоки, побачить голубий човен з трьома дитячими голівками. Вона відганяла думку про те, що діти, не дочекавшись, могли повер нути назад, відганяла й страх, який невідомо звідки закрадався в душу, і надіялася. Д а л і буде 20 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ/СЕРПЕНЬ 1986 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
