Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
Продовження ВАСИЛЬ СОКІЛ Д О Р О Г І М О Ї Ш К О Л Я Р И К И ! (р о з д іл з к н и ж к и с п о г а д ів )* Понуро брели колони потріпаних військових частин. Фронт виразно подавав про себе грізну вість: все частіш у безборонному небі з’являлися не лише розвідувальні, але й бойові німецькі літаки. В кінці серпня і Харків уже кілька разів бомбили. У "Слові” повилітали шибки з вікон, — одна бомба розірвалася на міському цвинтарі, — за кілька квар талів від нашого будинку. Німці знали, що там, під могилками, був великий склад боєприпасів. В місті організовувалися полки народнього опо лчення, до яких брали всіх, хто з тих чи інших причин покищо не підпадав під призов до армії: старих, або ще зовсім юних. Спочатку використовували їх на цивільних роботах, але при наближенні німців, ви ряджали ближче до фронту, — аби рушницю вміли тримати. Я звернувся до спілки письменників з проханням використати мене бодай як журналіста, бо знав, що чимало літераторів уже були мобілізовані для роботи у військових газетах. Мені відповіли, що мова йде виключно про членів спілки. В результаті мене ра йонний військомат зарахував до народнього опол чення і за домовленістю з відділом народньої освіти призначив керівником учнівсього загону моєї ж 131- ої школи. Оскільки загін склався чималий, його по ділили по 16 душ і на кожну групу призначили трьох ’’командирів”, педагогів школи. Серед них я був наймолодший. В групі були виключно хлопці вось- мих-дев’ятих клясів. Лише одна дівчина, бойово настроєна Галя Авраменко домоглася включення в групу. Ми одержали наказ вирушити в район Коротичів і прилучитися до частин полку, який там розташу вався. Суть завдання трималася в секреті. Але дивно, чому наш полк висунули не на захід від Харкова проти наступаючих гітлерівців, а кудись на схід за двадцять кілометрів від міста. Таємниця завдання розкрилася на місці: озброївши лопатами, нам нака зали рити протитанкові рови. Марно було дошукуватися глузду в задумі вій ськового командування, чому потрібно було спору джувати ті рови далеко на схід за Харковом. Невже на заході вже поставили необхідні канави? Швидше всього це наслідок загальної розгублености? Роздуми та сумніви в таких ситуаціях — річ аб солютно зайва. Дали лопати, — копай, скидай на дерев’яну тачку і вивозь нагору, роби непрохідний насип. Коли ми прибули на поле, канава була вже викопана метра на півтора глибиною. Довжина за горбами не була видна. Нашій шкільній групі позна чили ділянку з не зовсім зрозумілого розрахунку. Грунт важкий, щільний, — лопати з трудом його брали, — мої хлопчики швидко потомилися, — ніхто ж з них досі може й не тримав лопати в руках. А тут треба було за день викопати певну норму. Харчувалися непогано, за солдатською нормою з полкової кухні. Суп з перлової крупи або куліш з м’ясною заправкою консервів, на друге та ж перлов ка з консервами, — такий обід. Снідання та вечеря також були досить тривними. їли в полі, бо жили не в одній, а в багатьох хатах і перед роботою сходи лися до тих ровів на снідання. Там же й обідали. Щоразу виділялось кілька хлопців чергових по кухні: вони допомагали кухарям, розвозили бачки з їжею і назад відвозили посуд для миття. Людей у канаві як комашні. Перші дні де-не-де зривалися пісні. Працювали добросовісно, без при мусу, з почуттям важливости праці. Перевтомлені за день школярі за ніч молодецького сну прокидалися бадьорі. Не пам’ятаю ні хворих, ні симулянтів. Наша дівчина Галя всім хлопцям подавала приклад, сором було відставати від неї. Десь на початку вересня після тижня нашого копання нас провідав німецький літак. Пролетів нес подівано і так низько, що ніхто з нас не розібрав, що то за літак. Навіть помахали руками як нашому. І пілот відповів тим же привітанням. А тільки-но про летів він над нашими головами, як хтось несамовито вигукнув: — Так це ж німець! Лягай! Усі попадали на землю в рову. Проте німецький пілот більш того дня не з’являвся. Відтоді настрій різко змінився. Досі були тільки звичайні собі балач ки про гітлерівців, яких, мовляв, ні за що не пустимо в нашу країну, — станемо незламною стіною, непе рехідною канавою, — і от тобі маєте, — справжній німецький літак з свастикою і пілотом, який ще й ручкою нам помахав, мовляв, до зустрічі, чекайте. Мимоволі холодок по спині пройшов. А що як він уздовж канави, повній беззбройних людей, застро чить з кулемета? Не знаю, той самий, чи інший літак з’явився через кілька днів. Поява його також вразила своєю нахаб ністю: летів він низько, ніхто на нього не стріляв. Не встигли всі припасти до землі, як з літака посипали ся летючки. Потрапила й до мене одна. Російською мовою надруковане було таке: 16 ’’НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ/СЕРПЕНЬ 1986 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top