Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
— Пізніше, мені ще не хочеться. — Якщо не попоїси, то нікуди ви не поїдете. Усі стояли ні в сих ні в тих. У дітей були пере лякані личка. Вони вже, мабуть, прощалися зі своєю мрією. Євген і Марія нахилились до човна. — Євгене! — сказала Марія хлопцеві потиху. — З’їж яйце й мама заспокоїться. — Так добре, дай мені яйце, — звернувся він до матері. Пані Ольга витягла шматок хліба. — Я не хочу хліба, я ще не голодний, дай мені яйце, — просив Євген. — Яйце без хліба не дам, — заперечила мати, прямуючи до сина. — І не треба! Євген сів у човен і через хвилину вже гріб, супро- воджуванний криками матері. — Євгене! — вигукувала вона, рушаючи слідом за ним понад водою. — Пам’ятай, пливи весь час при березі! Не смій віддалятись! — Не хвилюйтесь, пані Ольго, нічого йому не станеться. Адже з ним і наші діти. Але пані Ольгу слова Марії не заспокоїли. — Ви надто байдужа мати. Ви мене дивуєте, — сказала вона й прискорила ходу, вигукуючи: — Євгене! Євгене-е-е! Євген усе гріб, не чуючи або вдаючи, ніби не чує. Марії, Соні й Степанові нічого не лишалось, як іти слідом за пані Ольгою, хоч настрій був трохи зіпсований. Сходило сонце. Голос пані Ольги, здавалося, пробудив цикад. Ще кілька хвилин тому лише окремі музики сонно озивались, а тепер уже чимало їх настроювало свої інструменти. Незабаром пригріє сонце і почнеться... Група вийшла із затоки і трохи пройшла по камінні, наближаючись до другої. — Швидше, швидше! — підганяла всіх пані Ольга. — Я мушу попередити Євгена, щоб він затоки об ходив при березі. Щоб не наважився перерізати їх, скорочуючи дорогу! Це небезпечно! Та перш, ніж вона наблизилась, Євген, маючи на це санкцію Степана, відділився від берега й гріб, пересікаючи затоку. Надто втомливо було б обхо дити її вздовж берега. Це б означало в кілька разів продовжити відстань. Проте, щоб заспокоїти матір, Євген зупинив човна при протилежному березі. Діти повилазили на каміння й чекали. Вони знайшли якусь "печеру”. Для них починалися пригоди. — Євгене! — сказала пані Ольга, щойно дійшла до дітей. — Не смій більше віддалятися від берега! Євген не відповів. Лише ледь-ледь всміхався. — Ти повинен попоїсти, — продовжувала вона, підходячи до нього ближче. — Облиш, мамо! — сказав Євген, перескочивши через широку тріщину між двома камінними брилами. — Я все ще не голодний. — Євгене-е-е!!! Але діти вже знову були в човні. — Євгене, не смій скорочувати дорогу, пливи вздовж берега! І діти взялися за весла й пересікли другу затоку, голубіючи в голубому вранішньому морі. Степан і Соня тимчасом фотографували величез ного золотого павука на величезній золотій павутині. Його необхідно було обійти, і пані Ольга, обходячи, посковзнулася, мало не зірвалася з крутої стежки, й обідрала коліно. І перед ними вже була третя затока, і діти віддалилися від берега й махали їм руками радісно, бо четверта затока була метою їхньої прогулянки. Досі на березі не було живої душі. Але в глибині третьої затоки ’’мандрівники” наштовхнулися на лю дей, на чоловіка, жінку й двох дітей, що снідали, розташувавшись на широких камінних плитах. — Скажіть, будь ласка! — О! — Доброго ранку! Так закричали вони всі разом, побачивши при булих. — Звідки ви беретеся так рано! — дивувався чоловік, батько родини. ”По-моєму, ви ще раніше сюди прийшли”, — кортіло сказати Марії, враженій такою зустріччю. Проте за мить усе з’ясувалося: — Це наші знайомі з Праги, — сказала пані Ольга, — минулого літа Соня тут з ними відпочивала. Усіх перезнайомили, і батько родини пояснив: — Ми так живемо ось уже майже місяць. Тут, просто на березі цієї затоки, — уточнив, спостерігши, що його пояснення не задовольнило Марію. — А де ж ви спите? — Он під тією оливою, в палатці. Марія придивилася ліпше, але палатки не поба чила, тільки купу якихось речей. — Не бачу палатки, — сказала Марія. — Вона зачарована? — Ні, ми просто на світанку її складаємо, а ввечері знову ставимо. Говорив він надзвичайно гордо і вся сім’я його задоволено сміялась, притакуючи й прикивуючи головами. ”Ага!” — збагнула Марія. — ”Це ’’дикуни” та ще й ’’зайці”. Ховаються від поліції, щоб не платити за право поставити палатку...” — А як же хазяїн поля, на якому ви живете? — спитала вона, бо платити належало і йому. — Неймо вірно, щоб він нічого не помічав. — Ну, люди із села, мабуть, здогадуються, проте не кажуть ні слова. Ми тут ніби сторожі. Вони задово лені, що ми сюди приходимо на світанку і їм не треба стерегти фрукти. І вони переконані, що ми самі не зірвемо ані смокву, хоч її тут дають жерти ослам. Все це пояснила хазяйка, яка, видно, дуже пиша ”НАШЕ Ж ИТТЯ”, ЛИПЕНЬ/СЕРПЕНЬ 1986 19
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
