Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
валися тіні людей немовби з крісами. Військо! Але яке? Ми сиділи тихенько, майже не дихали. По дов гому часі десь поза містом заторохтіли скоростріли і ми скоро вбралися, хоч тікати не було куди. До пив ниці треба іти через подвір’я, а там теж якесь вій сько. Надворі почало розвиднятись, стрілянина за містом втихла і раптом з кухні — панічний шепіт моєї мами, що підійшла до вікна: ’’Матінко Христова — большевики”. Майже в тій самій хвилині на вулиці почався рух, дорогою від Збруча входила Червона Армія. Від го ловної дороги нісся скрегіт гусениць, туди ішли тан ки. Я глянула у вікно. Сусіди поляки стояли перед хатою і вітали червоноармійців. Що ж це значить? Поволі почали виходити із хат люди. Червоно- армійці — самі молоденькі хлопці, сиділи усміхнені на грузовиках і по-українському усіх вітали, а на бо ках грузовиків видніли великі написи: ’’Визволимо трудящих Західної України від польської кормиги”. Правду кричали нам діти із третьої гори, вони про це знали вже давно. Ми все ще не мали відваги вийти із хати, аж десь коло сьомої години мама взяла кошик і пішла на базар. Не так, щоби купити свіже м’ясо на обід, про обід ніхто не думав, але щоби побачити що діється. Я також відважилася побігти до вуйків. Су сіди поляки вже знали, що большевики не прийшли як союзники, хтось приніс вістку, що повели під кон воєм розвідника Славека і кількох поліцаїв, що саме були на станиці. Добрий розвідник, що не знав нічо го про приготування, що відбувались зараз за Збру чем. З прикордонної станиці забрали всіх підстар- шин, озброєні гімназисти розбіглись хто куди, а що сталося з міністром Беком, коли він устиг втекти, так і залишилось таємницею. У вуйків паніка. Тета стоїть серед вуйкової кімнати в розпачі. Що зробити з книжками — ’’Літописи, Червоної калини”, ’’Вісники”, тижневики ’’Неділя” — акуратно оправлені і поскла дені. Де це все заховати? Старша сестра вибираєть ся до літньої кухні розпалювати пекарську піч. — От де сховати. Не стягай підозріння — зло ститься вуйко — хто при здоровім розумі повірить, що ти в неділю печеш хліб, зачекай до завтра. Стукнули двері і на порозі станув якийсь чоловік. "Доброго ранку вам”. Боже, Іван із-за Збруча! Яким чудом? ”0, дивіть ся — першим відізвався Петро — ти що, також прий шов нас визволяти?” ”0й, приятелі, дорогі, тож ми все надіялися, що то ви нас прийдете визволяти”, — розчулився Іван, обнімаючи всіх. ”Ми вже раз пробу вали 20 літ тому і дуже сердечно ви тоді нас приня- ли, ти ж пам’ятаєш”. ”Ой, дурні були, дурні, тепер покутуємо, а от зараз і на вас валиться це нещастя. Благаю вас, скажіть кому треба, щоб не робили дур ниць. Нічого не вдієте, ми пробували і що? Помогло? Знищили нас дощенту.” Іван дав нам кілька порад і спішно відійшов. З базару прийшла мама, принесла повний кошик м’яса (хто знає що буде завтра) і пов но новин. Наш комісар називається Яременко і скликає всіх на другу годину ’’коло Міцкевича”. На площу коло бувшого шпиталя стягають польських полоне них, між ними багато високих ранґою старшин, що не встигли втекти до Румунії. До хлопців, що стояли на хідниках, підійшов якийсь старшина, спитав чи вони українці і тоді тихо сказав: ’’Порядок зробіть з ким треба вже, бо завтра буде запізно”. Хлопці однак думали про інакший порядок, непомітно влізли до читальні і під сценою закопали кілька пачок книжок, світлин і портретів. На зборах ми ’’одноголосно” вибрали головою міської управи Томка, що служив конюхом у бага того міщанина поляка. Тепер він товариш Стрелець- кий, ми привітали його оплесками, а предсідник по кликав до слова. Він найперше вилаяв бувшу польську владу, всіх польських панів-посіпак, а потім подякував Сталінові за те, що визволив всіх трудящих з ’’польського гною”. Потім ще говорила Рифка і тішилася, що тепер молоді жінки при Сталі нові мудрій радянській владі не будуть змушені зай матися проституцією, як то було за панської Польщі. її заява викликала загальний сміх. От комедія, кожний говорить про себе. До мене підійшов Абра- ша, старший товариш з народної школи. Він колись перейшов був за Збруч, але ’’товариші” посадили йо го на човен, привезли назад і віддали польській сто рожі, яка, очевидно, не дуже його жаліла. ’’Пам’ятаєш, — сказав він — як колись польські діт ваки викрикували за тобою, коли ти провадила ук раїнських дітей із садочка на прохід? Тепер вони не наважуться, бо садочок і школа будуть українсько- радянські”. Хлопці так і не зробили порядку з ким треба, щось важніше прикувало їхню увагу. На другий день з’явився в Гусятині бувший поль ський поліцай Сєдлецький, що кілька місяців до вій ни, із течкою, повною документів, одного полудня переїхав ровером за Збруч, де на нього вже чекали. До цього часу він був "спецом” від українських справ, тому не диво, що його поворот до Гусятина задержав кожному віддих у грудях. Два дні по його приході НКВД арештувало кількох мужчин, між ними мойого вуйка, і лише завдяки інтервенції україн ських "пролетарів”, його по тижневі звільнили. Величезна, обведена муром площа коло бувшого шпиталя вщерть заповнилася полоненими і большевики почали переводити їх за Збруч, а там вже поїздами дальше на схід. Між полоненими на певно було багато українців, коли б їх якось пізнати, можна було б помогти. На нагоду не треба було дов го чекати, бо вже першого вечора до великого гурту людей, що зібрались близько моста, хтось із колони полонених крикнув: ”Гей, а ця місцевість як назива ється?” "Гусятин”, — відповіло кілька голосів. "Боже мій! Люди добрі, поможіть, я з Босир!” Село коло Гусятина. За кілька секунд він був уже в гурті. Хтось зірвав з нього військову шапку, хтось накинув на плечі цивільну сорочку, а за той час колона рушила вперед, одного вже врятовано. З другим було дещо гірше, коло нього ішов конвоїр. ’’Товаришу, почали 4 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 1989 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
