Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛИСТ ДО СИНА с. Матросова, 25.4.79 р. ...Розповім тобі своє дитинство, яке було так недавно здається. Пам’ятаю, як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Д он бас), я проказував за нею "Отче наш, іж е єси на не- беси". Два слова к а ж е вона — я повторюю. Пам'я таю, як талапався я у ставку (мені було рік-два). Пам’ятаю, як л еж ав у колисці (а мама ще робила на полі, в колгоспі, от ж е, мені було менше року), а ні кого нема. Колиска висить на гакові, вбитому до сволока 1951 року, їздивши до Рахнівки, я ще бачив той кілочок; тепер на жаль, хати в ж е нема; на її місці вибудував твій дядько Микола нову хату, де й я працював (1959 p.); я мокрий, певне, ревів — і до кучило. Нудно лежати, то я граюся своїми вухами — мну їх у долоньках. Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама ж и л а в селі) — і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чуж ий собака — знахарка "ви ливала переляк", водячи білим яйцем довкола голів ки моєї і проказуючи: Собака-собака-собака, кінь- кінь-кінь, вівця-вівця-вівця. Допомогло, хоч у дитин стві я трохи заїкався навіть у школі. Пам’ятаю, як мене 1940 р. тато віз на Донбас — разом із Марусею. Досі пам’ятаю, як пахло в ва гоні — той запах недавно (у ж е тут) упізнав і зра дів: Так пахло в вагоні. Пам'ятаю, як сміялися ж ін к и донецького бараку, що я хвалився, ходячи в довгій сорочечці: "цю сорочечку мені бабуня пошила, з ки шенькою’’ — казав я, а їм було чогось відрадно. Пам’ятаю гуньку — коричневу свитку, яку я но сив — тоді чи пізніше, в ж е школяриком. Пам’ятаю початок війни — як відступали наші. Сусід-татарин зарізав лошака — гарного, моло денького — на моїх очах перерізав горло. Я плакав так було шкода. А в ж е як він, сусід, хотів мене нагодувати м ’ясом тим (смерділо на ввесь кори дор!) — я ревма ревів, аби не присилував до такого гріха: їсти гарного лошака. Пам’ятаю кролів, що їх ми тримали в час війни. Чомусь поздихали — ще сліпі. Трупики лежали в бо лоті — ой, як мені було сумно! Тоді я не хотів ж и ти — так було гірко й скрушно за кролями! Пам'ятаю, як 1944 p., ми садили кукурудзу на полі, викопуючи полин по цілині. Я накидав зерна в ямки, а мама і брат Іван копали. Пам’ятаю, як та то... повернувся з роботи в Рахнівці — це було 1939 р. — а я з гори на долину (геть крута гора!) біг йо му назустріч — аби впасти в його долоні, а він мене піднесе над собою. Пам’ятаю, як поранило брата Івана. Як він ле ж а в — з відбитою н іж ко ю лівою і вирваною оскол ком лівою щічкою. Спав наче, коли ми з мамою знайшли його. "Це на мене зорі з неба посипались" В ніч з 3-го на 4-те вересня 1985 року помер у лагері Василь Стус! На 4-те вересня цього року бу ло призначене перевезення Його тіла з табірного цвинтаря на Уралі до Києва, але в останній хвилині власті відмовились під приводом "епідеміологічної ситуації". Згадуючи Василя Стуса, великого поета й ве лику людину, містимо його листи до сина. промовив він, коли мама, не зронивши сльози (бо за терпло серце їй), розбудила його і прикладала н і ж ку, наче б н іж к а ще могла прирости. Більше він не приходив до пам’яті. Я прийшов додому сам — де була Маруся. Ой, як я не хотів їй казати про біду! А коли ми видерлися з нею на вікно (м ож е, виглядаючи батьків), я набрав ся сміливості і переповів їй, що сталося з Іваном. Плакали обоє, а через кілька годин Іван, йому було 15 років, ...помер. Пам’ятаю, як мене підвели на цвинтарі до тіла востаннє поцілувати. А я бачив лише родимку на правій щічці і не хотів, геть-геть не хотів — ні цілувати, ні прощатися — з Іваном і його родимкою. Коли мені було 9 літ, ми будували хату, і поми рав тато — з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голод- ний я був, як пес. Пам’ятаю к о р ж і зі ж м иху, які пекла мама, а мені від них геть боліла голова. То був мій 3-4 клас. Тоді, на тій біді, я став добре вчи "НАШЕ ЖИТТЯ", ВЕРЕСЕНЬ 1989 13
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
