Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ П р о д о в ж е н н я Замовк, а за хвилину крикнув: — Клич лікаря. Клич зараз же! І підніс руку, щоб вдарити мене. Студент-помічник був близько і підбіг до нього. — Кінчайте мене, ваше благородіє, більш терпіти не маю сили... Студент набрав морфію до шприци, але хворий відштовхнув його руку. Підніс свою до чола і став христитися. Та в половині хреста його рука безвладно упала. Була це взагалі жахлива ніч. Вмерло кілька ранених. Постійно треба було піддержувати чи присипляти інших. До того я була єдиною вартовою із молодим студентом, що в ту ніч дістав своє шпитальне хрищення. Вранці о год. 7-мій посходились лікарі. Зразу пустили в рух операційну й там ноги й руки ампутувались десятками. І все через те, що ранених не перебандажовано з перших позицій впродовж 8- 10 діб, а була ще тепла осінь. Сморід від ран був такий, що ніхто в шпиталі не міг проковтнути сніданку. Як сталося таке недбальство — трудно пояснити. Тоді ж привели одного татарина. Гарячка трималась у нього на 40 з гаком. Хірурґ настоював на негайній ампутації ноги вище коліна, але бідаха й чути про те не хотів. На всі мої намови відповідав лиш гіркими сльозами й криком ’’Алла! Алла!” — Останній час на щось рішитись, говорив мені хірурґ. — Умре без сумніву! Рана смердить до не- можливости, хворий виснажений... Я зараз наготовлю інструменти, а ви постарайтесь намовити його! За цей час я вже встигла пізнати нашого хірурґа. Я знала, що він не жартує і не старається легкодушно збутись випадку. Підійшла до татарина й до останньої хвилини не знала з чого почати. — Ж інку маєш? Дітей маєш? питаюсь. Він кив нув головою. — Умреш, не побачиш! Продовжую свою страшну операцію. — Треба відрізати ногу, — кажу так, ніби це проста й легка річ. Він глянув мені в очі і на цей раз не закричав, але дві великі сльози скотились йому по обличчі. По хвилині тихо сказав мені: — Бери! За п’ять хвилин він уже був на операцій ному столі, а я гріла гарячими пляшками його ліжко в окремій кімнаті. Довго тягнулась операція, а може це мені так здавалось? Кожної хвилини чекала повідомлення, що він сконав під ножем. Нарешті його принесли і хірурґ сам його поклав на ліжко, суворо наказуючи мені особливу увагу для нього. При відході сказав: — Бувають різні чудеса, Ганно Вікторівно! Але пам’ятайте, що його життя в руках Божих, а частинно й ваших! Якби що треба було, я в операційній. Не спускайте руки з живчика! Довго татарин не міг прийти до притомности. Ко ли отямився, то почав тремтіти всім тілом. Його підкидало на ліжку, а тому що він був без сорочки, я помітила, що груди й плечі його були вкриті маленькими, червоними міхурцями. Я хотіла обтерти його, але це не помагало. Покликала хірурґа, і він пояснив мені, що це дуже рідке явище, т. зв. ’’кривавий піт” від вичерпання, а не стирається, бо ж це капілярні, підшкірні краплини крови. — Дайте йому зараз же вина, для підтримання серця! Але тут я натрапила на рішучий опір хворого. — Не вільно, Пророк не дозволив! Довелося дурити його, впевняючи, що це не вино, а ліки і дещо таки вдалося влити йому в уста. А кілька тижнів згодом це був найвеселіший хворий у моїй палаті, а я найщасливіша сестра! Хірурґ теж весело посміхався, оглядаючи його ногу. Оттакі хвилини найбільш радісні у житті сестри й лікаря та винагороджують за всі невдачі і сотні смертей. Фахових сестер все ще не присилали. Ми обходились тими, що зголосились добровільно. Не можу без сміху згадати деяких епізодів із їх практики. Доброї волі їм безумовно не бракувало, але не раз виринали зовсім несподівано різні непорозуміння. Так застаю одного дня вранці одну з найкращих сестер у сльозах. Що сталося, питаюсь та вона мовчить. По довгих розпитуваннях чую, що хворий вилаяв її поганою московською лайкою. З обуренням накидаюсь на зовсім легко раненого хлопця. — Як смієш ти лаяти сестру? Ти ж знаєш, що во на тяжко працює та тобі лиш добра бажає? — Еге, відповів хлопець, — а чого вона мені вночі спати не дає? Тільки ми умостилися на сон, а вона тут, як та осіння муха: ’’Голубчику, чи тобі чогось не треба?” Вже прикидаєшся, що нічого не чуєш, мовляв спиш, так вона почне гладити по голові! А я тоді вилаявся, щоб відчепилася, бож мені спати хочеться! — Але лаятись все ж не вільно, спустила я мимоволі тон, зрозумівши і самооборону хворого, що виснажений фронтовими трудами хотів перш за все виспатись і образу сестри, яка щиро хотіла прислужитися хворому, а натрапила на грубіянство. П р о д о в ж е н н я б у д е 16 ’’НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 1980 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top