Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
1 8 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, Л ИСТОПАД 2017 пам’ятає, як воно підводилось «вогненно» та мандрувало. Крізь пісок часу в його душі ожи - ває образ багаття сонця, що десь далеко до - горяє. Може, ц е його Україна, що ставала у кри - вавий бій за свою незалежність і впала пе - реможена, але не скорена?.. А він голосом своєї зболеної душі озивається до неї. Через глибінь років розлуки , крізь той пісок часу, що засипає очі, крізь висохлі ріки, він там з нею. Бо нема на світі сили, яка б могла затулити, спалити, стоптати в пам’яті поета образ дорогої України, рідної сторони. Наперекір долі він все - таки йтиме, хоч навмання, хоч «сліди від стіп в піску – розсуне вітер»... Життєва дорога поета важка, бо за межами рідного краю. Тепер лише спогади, цей най - дорожчий скарб, як саме життя, з ним завжди. Вороття не було туди, де настали інші часи, прийшли інші властителі, які на його землі створили і «рай» для покірних рабів, підлих зрадників і слизьких лицемірів; і «чистилище», в якому очищали людину від честі, правди та людської гідності; і «пекло», а там — ГУЛАГи, Сандармохи та кулею обірвана коротка нитка життя... Поезія «Епітафія на піску» — це, м ожливо, і болючий спогад Лесича про далекий час, про прекрасну Лемківщину , що в 194 7 - му р. після акції «Вісла» змінилася , п еретворившись у за - стра шаючий поруйнований цвинтар. Але ж у тому лемківському краї народилася його мама, там була могила дідуся, с вященика о. Петра Лодин ського, в пам’ять якого при хрещенні йому дано друге ім’я. Не було вороття і в дім дитинства. Бо там спочатку польською адміністрацією, а піз ні - ше — московською інвазією була зруйнована велика культурно - просвітницька праця україн - с ької патріотичної інтелігенції, серед якої були його мама й тато. Навіть справжні ім’я і пріз - вища сина Стефана та Євгенії Дригиничів, чле - нів громадських організацій міста, залишилися так довго за «вежами піску» забутими... Своє 50 - ліття поет зустрів під чу жим пріз - вищем. З ним він пішов у кращі світи, по - дарувавши українцям свій творчий спадок. Його могила в українському пантеоні, де поховані найкращі сини та дочки України. Там він не один, кому довелось жити під чужим іменем — талановитий поет, есеїст, пер екладач, літературний критик. Вадим Лесич належав до старшого поко - ління Ню Йоркської групи поетів. Духовно близькими з ним були молоді поети Василь Барка, Емма Андієвська, Віра Вовк, Богдан Бойчук... Їх всіх єднала доля емігранта. Ця вимушена «втеча» гнітила душу. Але пере - магало почуття відповідальності та обов’язку. У родинному архіві Дригиничів збереглося перше видання поетичної збірки Б. Кравціва «Дорога» (Коломия, 1929 - й р.). Для г імназиста Ярослава поет Кравців був представник ом тієї династії українських патріотів, що стали Січовими стрільцями, членами УВО, ОУН, що ввібрали у свої серця ідею української держав - ності й до кінця були вірні їй, не зважаючи на арешти, тюремні тортури... Тоді ще молодий поет не міг передбачити, що йому, як і Б. Крав - ціву, як і багатьом його сучасникам, судити - меть ся розлука з ріднею, доля вічного ски - тальця, в якого ніколи не згасне найсвятіше почуття любові до рідного краю, вічне нездій - сненне бажання ст ати ще раз на рідну землю. Поетичний твір В. Лесича «Епітафія на піску», як і вся творчість еміграційного періоду, веде нас до Б. Бойчука, його сучасника та лі - тературного критика. Про окремий період твор чості Лесича, вкладаючи і своє бачення світу емігра ційного поета та свого власного життя, Бойчук писав: «Поета... найбільше три - вожить питання суті існування та вічности. Але значення людського існування, як і виміри самої людини, — зменшуються, опадають ілюзії, і поет бачить себе і нас малими, як дітей, які радіють тим, що існують, які «грають в піжмурки з щастям». А за дрібку вічности, до якої вони весь час стримлять, доводиться їм платити життям. Але, не зважаючи на те, що ми «доходимо і вертаємось нізвідки», що «ми ніхто і нас нема», що гасить нас «тиша г римуча і порожнеча у душах», — незважаючи на все це, поет не втрачає остаточної надії і вірить, що «...ми невмирущі, ми — вічні, понад прірвою смерти засвічені». Те, що у 2017 - му р., у свій 105 - й ювілейний рік, поет Вадим Лесич - Ярослав Дригич знову приходи ть на землю Вашинґтона та одночасно повертається в рідну Україну під своїм справ - жнім прізвищем, і є свідченням того, що нема на світі тої сили, яка б могла стоптати цвіт української нації, покорити наш вічний дух волі. Він є! Він вічний! Лариса Дармохвал , почесна голова Болехівської міської організації Союзу Українок, Україна.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
