Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2017 WWW. UNWLA .ORG 1 7 Ю. Липи чи В. Атаманюка, якби не стали по - літичними емігрантами, несучи паростки української культури у світ, збагачуючи її своєю працею... А це була епоха відродження ук - раїнської культури! Ім’я Ярослава Ярого - Дри - гинич а стоїть поряд з такими відомими світу іменами, як С. Гординський, О. Влизько, М. Риль ський, П. Карманський. Бо це був поет, який всім серцем любив рідний край, що проглядається, зокрема, в уривку з поезії « Роздалля» (1930) зі збірки «Відчиняю вікно» : Мен е так манить небосхил блакитний, далекий, наче вічности безмежжя, – аж хочеться так довго - довго жити, щоб те роздалля в гимни розмережать... Мене так манить — все далеке й таємниче – роздалля, сонце, тіні синьоокі... І тайною мене до себе всесвіт кличе, а я все ближче - ближче з кожним роком. Але це безмежжя з блакитним небосхилом, із таїною тіней, що кликало молодого поета пізнати всесвіт, прославити рідне роздолля гимнами, було зруйноване Другою світовою війною. І поет пише твір «Катарсис війни» про трагеді ю людства, про зарубцювання прірви ран землі та людей, що залишилися живими, про очищення людини, яка пережила світову війну, стала «покотигорошком». І тому «поко - тигорошку» треба було все забути!!! А спогади такі болючі... Ось його стежка від воріт... Він бач ить пальці мами... Він відчуває тепло рук тата. Все це залишилося по той бік світу, куди нема вороття. Тепер поет в іншому світі. Він інший. Бо «ЗАБУВ, ЩО БУВ». Був Ярослав Дригинич - Ярий. БУВ І ЗАБУВ... і його нема. Тепер він Вадим Лесич - Кіршак, поет Ню Йорксь кої літературної групи. І цей твір, і попередні, і наступні він підписує новим псев - донімом — Кіршак Володимир. Катарсис війни ( Уривок ) Починаю знов від слів, що їх значіння забув, запах забув, барву забув... забув... забув... забув, що був. Почина ю – від печі, від воріт, від пальців мами, від рук тата, від тепла, від фортепіяна, від розторощеної скрипки, від долонь, м’яких і зотлілих як попіл, від облич, що океанами розплились, восковою окутані позліткою в німбах – слізьми перемитих райдуг, від обл ич – залишених, колишніх, невеличаних ближніх, найближчих, що поплили недостижні – у всевишність, стали дальшими, найдальшими, і вже – їх нема... (1965) Ще дні сиві, ще столочені тумани, ще краєвид – перерита порожнеча, проте світ під - німається з руїн. О живає людина в надії... Гли - боке відчуття потаємної сутності, що влас тиве Дригиничу - Лесичу, родить слово, визбиране «з виру пустелі», «із прірви очей», які сіріють на дні пам’яті. Воно відкриває «рожеву прозорість ранків», з яких починаються дні праці. У 19 64 - му р. поет Вадим Лесич (таким но - вим псевдонімом підписує твори Я. Дригинич) видає збірку поезій «Кам’яні луни», де опуб - лікований, на думку літературних критиків, найкращий його твір «Епітафія на піску»: Я сам собі став спогадом. Тривога ще тріпочеться , але безкрила. Куди ж вернутися, коли немає вороття? І зверстані шляхи – як ріки висохлі в пустелі під жовтим небом. Пісок не гасить спраги, лиш засипає очі. Сліди від стіп в піску – розсуне вітер, і я ітиму навмання. Я йду. І бачу: десь далеко догоряє ба гаття сонця – за вежами піску, за піском веж. Я пам’ятаю – сонце, як підводилось вогненно, – й мандрувало. Тривога вгрузла у піщані вежі, Я сам - собі став спогадом, тривожним пам’ятником із піску, під жовтим небом. (1962) 1962 - й рік... Минуло майже 18 років з часу, як він пішов шляхом скитальця, навік попро - щавшись зі світом, в якому його дитинство та юність, школа та гімназія, університетська на - ука та перші чотири поетичні збірки. Одна з них, рукописна, залишилася з дарчим написом « Моїм дорогим Родичам при свячую. Славко. В січні 1930 р.» — як згадка про Болехів, де він народився, як пам’ять про Львів, де вічна туга тата й мами. У 1962 - му році 7 - го жовтня (ми маємо щастя написати це вперше!) Вадиму Лесичу насправді виповнилося 50 років. Ми не знаємо, чи саме 7 - го жовтня, в день своїх уродин, поет привітав себе віршем, в якому він сам собі став спогадом, тривожним пам’ятником із піску під чужим небом. Але це був його справжній юві - лейний рік. І це була його таємниця. «Епітафія на піску» — це поетові думки про минуле, таїною покрите. Чи не тому його «звер - стані шляхи» стали висохлими ріками в пу сте - лі. Бо вороття нема. Його тривога «тріпочеться безсило, безкрило...». Але ж було сонце... І він
Page load link
Go to Top