Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2017 WWW. UNWLA .ORG 1 7 Ю. Липи чи В. Атаманюка, якби не стали по - літичними емігрантами, несучи паростки української культури у світ, збагачуючи її своєю працею... А це була епоха відродження ук - раїнської культури! Ім’я Ярослава Ярого - Дри - гинич а стоїть поряд з такими відомими світу іменами, як С. Гординський, О. Влизько, М. Риль ський, П. Карманський. Бо це був поет, який всім серцем любив рідний край, що проглядається, зокрема, в уривку з поезії « Роздалля» (1930) зі збірки «Відчиняю вікно» : Мен е так манить небосхил блакитний, далекий, наче вічности безмежжя, – аж хочеться так довго - довго жити, щоб те роздалля в гимни розмережать... Мене так манить — все далеке й таємниче – роздалля, сонце, тіні синьоокі... І тайною мене до себе всесвіт кличе, а я все ближче - ближче з кожним роком. Але це безмежжя з блакитним небосхилом, із таїною тіней, що кликало молодого поета пізнати всесвіт, прославити рідне роздолля гимнами, було зруйноване Другою світовою війною. І поет пише твір «Катарсис війни» про трагеді ю людства, про зарубцювання прірви ран землі та людей, що залишилися живими, про очищення людини, яка пережила світову війну, стала «покотигорошком». І тому «поко - тигорошку» треба було все забути!!! А спогади такі болючі... Ось його стежка від воріт... Він бач ить пальці мами... Він відчуває тепло рук тата. Все це залишилося по той бік світу, куди нема вороття. Тепер поет в іншому світі. Він інший. Бо «ЗАБУВ, ЩО БУВ». Був Ярослав Дригинич - Ярий. БУВ І ЗАБУВ... і його нема. Тепер він Вадим Лесич - Кіршак, поет Ню Йорксь кої літературної групи. І цей твір, і попередні, і наступні він підписує новим псев - донімом — Кіршак Володимир. Катарсис війни ( Уривок ) Починаю знов від слів, що їх значіння забув, запах забув, барву забув... забув... забув... забув, що був. Почина ю – від печі, від воріт, від пальців мами, від рук тата, від тепла, від фортепіяна, від розторощеної скрипки, від долонь, м’яких і зотлілих як попіл, від облич, що океанами розплились, восковою окутані позліткою в німбах – слізьми перемитих райдуг, від обл ич – залишених, колишніх, невеличаних ближніх, найближчих, що поплили недостижні – у всевишність, стали дальшими, найдальшими, і вже – їх нема... (1965) Ще дні сиві, ще столочені тумани, ще краєвид – перерита порожнеча, проте світ під - німається з руїн. О живає людина в надії... Гли - боке відчуття потаємної сутності, що влас тиве Дригиничу - Лесичу, родить слово, визбиране «з виру пустелі», «із прірви очей», які сіріють на дні пам’яті. Воно відкриває «рожеву прозорість ранків», з яких починаються дні праці. У 19 64 - му р. поет Вадим Лесич (таким но - вим псевдонімом підписує твори Я. Дригинич) видає збірку поезій «Кам’яні луни», де опуб - лікований, на думку літературних критиків, найкращий його твір «Епітафія на піску»: Я сам собі став спогадом. Тривога ще тріпочеться , але безкрила. Куди ж вернутися, коли немає вороття? І зверстані шляхи – як ріки висохлі в пустелі під жовтим небом. Пісок не гасить спраги, лиш засипає очі. Сліди від стіп в піску – розсуне вітер, і я ітиму навмання. Я йду. І бачу: десь далеко догоряє ба гаття сонця – за вежами піску, за піском веж. Я пам’ятаю – сонце, як підводилось вогненно, – й мандрувало. Тривога вгрузла у піщані вежі, Я сам - собі став спогадом, тривожним пам’ятником із піску, під жовтим небом. (1962) 1962 - й рік... Минуло майже 18 років з часу, як він пішов шляхом скитальця, навік попро - щавшись зі світом, в якому його дитинство та юність, школа та гімназія, університетська на - ука та перші чотири поетичні збірки. Одна з них, рукописна, залишилася з дарчим написом « Моїм дорогим Родичам при свячую. Славко. В січні 1930 р.» — як згадка про Болехів, де він народився, як пам’ять про Львів, де вічна туга тата й мами. У 1962 - му році 7 - го жовтня (ми маємо щастя написати це вперше!) Вадиму Лесичу насправді виповнилося 50 років. Ми не знаємо, чи саме 7 - го жовтня, в день своїх уродин, поет привітав себе віршем, в якому він сам собі став спогадом, тривожним пам’ятником із піску під чужим небом. Але це був його справжній юві - лейний рік. І це була його таємниця. «Епітафія на піску» — це поетові думки про минуле, таїною покрите. Чи не тому його «звер - стані шляхи» стали висохлими ріками в пу сте - лі. Бо вороття нема. Його тривога «тріпочеться безсило, безкрило...». Але ж було сонце... І він
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
