Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
1 8 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, Л ИСТОПАД 2017 пам’ятає, як воно підводилось «вогненно» та мандрувало. Крізь пісок часу в його душі ожи - ває образ багаття сонця, що десь далеко до - горяє. Може, ц е його Україна, що ставала у кри - вавий бій за свою незалежність і впала пе - реможена, але не скорена?.. А він голосом своєї зболеної душі озивається до неї. Через глибінь років розлуки , крізь той пісок часу, що засипає очі, крізь висохлі ріки, він там з нею. Бо нема на світі сили, яка б могла затулити, спалити, стоптати в пам’яті поета образ дорогої України, рідної сторони. Наперекір долі він все - таки йтиме, хоч навмання, хоч «сліди від стіп в піску – розсуне вітер»... Життєва дорога поета важка, бо за межами рідного краю. Тепер лише спогади, цей най - дорожчий скарб, як саме життя, з ним завжди. Вороття не було туди, де настали інші часи, прийшли інші властителі, які на його землі створили і «рай» для покірних рабів, підлих зрадників і слизьких лицемірів; і «чистилище», в якому очищали людину від честі, правди та людської гідності; і «пекло», а там — ГУЛАГи, Сандармохи та кулею обірвана коротка нитка життя... Поезія «Епітафія на піску» — це, м ожливо, і болючий спогад Лесича про далекий час, про прекрасну Лемківщину , що в 194 7 - му р. після акції «Вісла» змінилася , п еретворившись у за - стра шаючий поруйнований цвинтар. Але ж у тому лемківському краї народилася його мама, там була могила дідуся, с вященика о. Петра Лодин ського, в пам’ять якого при хрещенні йому дано друге ім’я. Не було вороття і в дім дитинства. Бо там спочатку польською адміністрацією, а піз ні - ше — московською інвазією була зруйнована велика культурно - просвітницька праця україн - с ької патріотичної інтелігенції, серед якої були його мама й тато. Навіть справжні ім’я і пріз - вища сина Стефана та Євгенії Дригиничів, чле - нів громадських організацій міста, залишилися так довго за «вежами піску» забутими... Своє 50 - ліття поет зустрів під чу жим пріз - вищем. З ним він пішов у кращі світи, по - дарувавши українцям свій творчий спадок. Його могила в українському пантеоні, де поховані найкращі сини та дочки України. Там він не один, кому довелось жити під чужим іменем — талановитий поет, есеїст, пер екладач, літературний критик. Вадим Лесич належав до старшого поко - ління Ню Йоркської групи поетів. Духовно близькими з ним були молоді поети Василь Барка, Емма Андієвська, Віра Вовк, Богдан Бойчук... Їх всіх єднала доля емігранта. Ця вимушена «втеча» гнітила душу. Але пере - магало почуття відповідальності та обов’язку. У родинному архіві Дригиничів збереглося перше видання поетичної збірки Б. Кравціва «Дорога» (Коломия, 1929 - й р.). Для г імназиста Ярослава поет Кравців був представник ом тієї династії українських патріотів, що стали Січовими стрільцями, членами УВО, ОУН, що ввібрали у свої серця ідею української держав - ності й до кінця були вірні їй, не зважаючи на арешти, тюремні тортури... Тоді ще молодий поет не міг передбачити, що йому, як і Б. Крав - ціву, як і багатьом його сучасникам, судити - меть ся розлука з ріднею, доля вічного ски - тальця, в якого ніколи не згасне найсвятіше почуття любові до рідного краю, вічне нездій - сненне бажання ст ати ще раз на рідну землю. Поетичний твір В. Лесича «Епітафія на піску», як і вся творчість еміграційного періоду, веде нас до Б. Бойчука, його сучасника та лі - тературного критика. Про окремий період твор чості Лесича, вкладаючи і своє бачення світу емігра ційного поета та свого власного життя, Бойчук писав: «Поета... найбільше три - вожить питання суті існування та вічности. Але значення людського існування, як і виміри самої людини, — зменшуються, опадають ілюзії, і поет бачить себе і нас малими, як дітей, які радіють тим, що існують, які «грають в піжмурки з щастям». А за дрібку вічности, до якої вони весь час стримлять, доводиться їм платити життям. Але, не зважаючи на те, що ми «доходимо і вертаємось нізвідки», що «ми ніхто і нас нема», що гасить нас «тиша г римуча і порожнеча у душах», — незважаючи на все це, поет не втрачає остаточної надії і вірить, що «...ми невмирущі, ми — вічні, понад прірвою смерти засвічені». Те, що у 2017 - му р., у свій 105 - й ювілейний рік, поет Вадим Лесич - Ярослав Дригич знову приходи ть на землю Вашинґтона та одночасно повертається в рідну Україну під своїм справ - жнім прізвищем, і є свідченням того, що нема на світі тої сили, яка б могла стоптати цвіт української нації, покорити наш вічний дух волі. Він є! Він вічний! Лариса Дармохвал , почесна голова Болехівської міської організації Союзу Українок, Україна.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
