Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 201 2 WWW. UNWLA.ORG 33 до театру. Захоплені постановкою , пове рта - ють ся пізно ввечері додому. І бачать, що в їхньому помешканні були злод ії і забрали все дорогоцінне... А на столі в кухні лежить лист: “А як вам подобалася сь огоднішня вистава My Fair Lady?” Часом варто посміятися над собою, над власними слабостями. Я все життя , нaвіть за - мо лоду , мала проблеми розпізнавати знайо - мих людей. Прізвища пам’ятала окремо, але не завжди вм іла пов’язати їх із обличчями. Коли ще жив мій чоловік і ми разом бували в товаристві, він, знаючи мою слабість, часом ше потом назвав мені прізвище особи, яка наб - лижалася до мене, а мені це вистачало, щоб пригадати собі все інше про цю людину; хто вона така, що я про неї знаю. На одному з письмен ницьких з’їздів, що відбувалися в Н ю Йорку, я розмовляла з Богданом Нижанків - ським, поетом - сатириком і добрим нашим приятелем. “ Богдане, – кажу я , – чи Ви зна - йомі з Наталею Лівицькою - Холодною? ” Ната - ля Лівицька - Холодна була визначна стара поетка, яка рідк о бувала в товаристві, але тоді саме вийшла після кількох десятиліть велика кн ига зібраних її поезій. “ Ні, – каже Богдан, – я її ніколи не зустрічав, а хотів би познайоми - тись”. І от я веду Богдана до старенької ни - зень кої пані із коротко стриженим волос сям і кажу: – “ Пані Ната лю , це є Бабай ” . А вона простягає йому руку і к аже: “ Приємно позна - йомитись! Витанович називаюся... ” Тому , що я знаю і розумію власну слабість пізнавати людей з обличчя, я дуже вирозуміла до тих, хто , можливо , не завжди пізнає мене. Багато літ тому на одному із наших зальцбурзьких гімназійних з’їздів на Союзівці був присутній к олишній наш профе - сор Росткович. Це мусіло бути десь на початку 1980 - их років, бо 1984 року професор наш по - мер на 98 - му році свого житт я. Всі ми пам’я - таємо професора Ростковича, що вчив нас фізику і вважав, що дівчата ніяк не можуть знати фізику на “дуже добре”. Він у Зальцбурґу носив борідку, а потім в Америці зголив її і помолодів. Отже , я підступила на з’їзді до нього, привіталася і к ажу: “ Я не знаю, чи Ви собі мене пригадуєте, пане професоре. Я є Марта Сеньківська.” А на те Росткович: “ А як там Ваші сини, Марко і Максим? ” Я заніміла з подиву, бо професор ніколи моїх синів не бачив, але десь почув і запам’ятав їхні імена. А я – тоді ще тільки 50 - ти літня – заледве собі пригадала, що йому на перше ім’я було Тадей. Це моє вирозуміння до людей, що мог - ли мене не пізнавати, приносило часом неспо - дівані наслідки. Жила у Філядельфії старша пані, з фаху інжен ер, Лідія Дяченко. Пані Лідія – з п окоління моєї матері – знана була як така, що мала гострий язик. Її часом боялися і уникали. Одного разу я побачила її в коридорі нашого центру. Вирішила підійти і привітатися. От я підходжу до старої пані і кажу: “Добрид ень, пані Лідо, як ви маєтеся? Я є Марта Тарнавська...” А пані Дяченко до мене гостро і голосно: “Ви що? Думаєте, що я маю Альцгаймера і не знаю , хто Ви такі?” Навесн і 1981 року у Вашинґтоні стався атентат на президента Реґана. Простріленого президе нта везуть на операційну залю. А при - томн ий Реґан, відомий із свого г умору, каже до лікарів: “ Я маю надію, що ви всі – респуб лі - канці?” На те відповідає хірурґ, знаний із своїх ліберальних поглядів: “ Сьогодні, пане П рези - денте, всі ми – республіканці”. Рік 1958. Колишня африканська коло - нія Ґана проголошує свою незалежність. На святі проголошення незалежності Сполучені Штати репрезентує Річа рд Ніксон, тоді віце - президент. Недалеко від нього стоїт ь чорний чоловік у цивільному. Ніксон поклепує його по плечах і каже фамільярно: “Well, how does i t feel to be free? ” A чорний чоловік йому від по - відає: “I wouldn’t know, sir, I am from Alabama!” В Америці на той час боротьба за громадянські права тільки починалася... Літо 1977 року. Я беру участь в міжна - родній науковій конференції правничих біб - ліо текарів у Будапешті. До вечері в елегант - ному ресторані приграють циганські музики. Ми з чоловіком сидимо при столі в товаристві моїх американських професійних колег. Під - ходить скрипаль - циган і питається: “ Ч и має хтось бажання почути щось особливе. ? ” Я про - шу: “ З аграйте, будь ласка, “Dein ist mein ganzes Herz” Легара. ” Скрипалі грають, а я , поринув - ши у спог ади про свою молодість, про Зал ьц - бурґ, про Моцартеум, де я вперше чула цю пісню , не мож у стримати свого зворушення і сль ози заливають мені обличчя. Скрипалі за - кінчили грати і пішли до наступного столу, а мені стає соромно і ніяково за свою сентимен - тальні ость і я кажу до американської колеґи: “ Я не знаю, чому я аж так зворушилася, адже вони грали не надто добре !” А вона мені на те: “ Та я думала, що Ви саме тому і плачете, що вони погано грали!” Закінчення в наст. числі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
