Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 201 2 WWW. UNWLA.ORG 33 до театру. Захоплені постановкою , пове рта - ють ся пізно ввечері додому. І бачать, що в їхньому помешканні були злод ії і забрали все дорогоцінне... А на столі в кухні лежить лист: “А як вам подобалася сь огоднішня вистава My Fair Lady?” Часом варто посміятися над собою, над власними слабостями. Я все життя , нaвіть за - мо лоду , мала проблеми розпізнавати знайо - мих людей. Прізвища пам’ятала окремо, але не завжди вм іла пов’язати їх із обличчями. Коли ще жив мій чоловік і ми разом бували в товаристві, він, знаючи мою слабість, часом ше потом назвав мені прізвище особи, яка наб - лижалася до мене, а мені це вистачало, щоб пригадати собі все інше про цю людину; хто вона така, що я про неї знаю. На одному з письмен ницьких з’їздів, що відбувалися в Н ю Йорку, я розмовляла з Богданом Нижанків - ським, поетом - сатириком і добрим нашим приятелем. “ Богдане, – кажу я , – чи Ви зна - йомі з Наталею Лівицькою - Холодною? ” Ната - ля Лівицька - Холодна була визначна стара поетка, яка рідк о бувала в товаристві, але тоді саме вийшла після кількох десятиліть велика кн ига зібраних її поезій. “ Ні, – каже Богдан, – я її ніколи не зустрічав, а хотів би познайоми - тись”. І от я веду Богдана до старенької ни - зень кої пані із коротко стриженим волос сям і кажу: – “ Пані Ната лю , це є Бабай ” . А вона простягає йому руку і к аже: “ Приємно позна - йомитись! Витанович називаюся... ” Тому , що я знаю і розумію власну слабість пізнавати людей з обличчя, я дуже вирозуміла до тих, хто , можливо , не завжди пізнає мене. Багато літ тому на одному із наших зальцбурзьких гімназійних з’їздів на Союзівці був присутній к олишній наш профе - сор Росткович. Це мусіло бути десь на початку 1980 - их років, бо 1984 року професор наш по - мер на 98 - му році свого житт я. Всі ми пам’я - таємо професора Ростковича, що вчив нас фізику і вважав, що дівчата ніяк не можуть знати фізику на “дуже добре”. Він у Зальцбурґу носив борідку, а потім в Америці зголив її і помолодів. Отже , я підступила на з’їзді до нього, привіталася і к ажу: “ Я не знаю, чи Ви собі мене пригадуєте, пане професоре. Я є Марта Сеньківська.” А на те Росткович: “ А як там Ваші сини, Марко і Максим? ” Я заніміла з подиву, бо професор ніколи моїх синів не бачив, але десь почув і запам’ятав їхні імена. А я – тоді ще тільки 50 - ти літня – заледве собі пригадала, що йому на перше ім’я було Тадей. Це моє вирозуміння до людей, що мог - ли мене не пізнавати, приносило часом неспо - дівані наслідки. Жила у Філядельфії старша пані, з фаху інжен ер, Лідія Дяченко. Пані Лідія – з п окоління моєї матері – знана була як така, що мала гострий язик. Її часом боялися і уникали. Одного разу я побачила її в коридорі нашого центру. Вирішила підійти і привітатися. От я підходжу до старої пані і кажу: “Добрид ень, пані Лідо, як ви маєтеся? Я є Марта Тарнавська...” А пані Дяченко до мене гостро і голосно: “Ви що? Думаєте, що я маю Альцгаймера і не знаю , хто Ви такі?” Навесн і 1981 року у Вашинґтоні стався атентат на президента Реґана. Простріленого президе нта везуть на операційну залю. А при - томн ий Реґан, відомий із свого г умору, каже до лікарів: “ Я маю надію, що ви всі – респуб лі - канці?” На те відповідає хірурґ, знаний із своїх ліберальних поглядів: “ Сьогодні, пане П рези - денте, всі ми – республіканці”. Рік 1958. Колишня африканська коло - нія Ґана проголошує свою незалежність. На святі проголошення незалежності Сполучені Штати репрезентує Річа рд Ніксон, тоді віце - президент. Недалеко від нього стоїт ь чорний чоловік у цивільному. Ніксон поклепує його по плечах і каже фамільярно: “Well, how does i t feel to be free? ” A чорний чоловік йому від по - відає: “I wouldn’t know, sir, I am from Alabama!” В Америці на той час боротьба за громадянські права тільки починалася... Літо 1977 року. Я беру участь в міжна - родній науковій конференції правничих біб - ліо текарів у Будапешті. До вечері в елегант - ному ресторані приграють циганські музики. Ми з чоловіком сидимо при столі в товаристві моїх американських професійних колег. Під - ходить скрипаль - циган і питається: “ Ч и має хтось бажання почути щось особливе. ? ” Я про - шу: “ З аграйте, будь ласка, “Dein ist mein ganzes Herz” Легара. ” Скрипалі грають, а я , поринув - ши у спог ади про свою молодість, про Зал ьц - бурґ, про Моцартеум, де я вперше чула цю пісню , не мож у стримати свого зворушення і сль ози заливають мені обличчя. Скрипалі за - кінчили грати і пішли до наступного столу, а мені стає соромно і ніяково за свою сентимен - тальні ость і я кажу до американської колеґи: “ Я не знаю, чому я аж так зворушилася, адже вони грали не надто добре !” А вона мені на те: “ Та я думала, що Ви саме тому і плачете, що вони погано грали!” Закінчення в наст. числі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
