Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Леонід КУЦЕНКО „О лю бе С он ечко світан н е...” Якось Воло димир Базилевський, розмірковуючи над творчістю Юрія Яновського, сказав, що він належить до мистців, у творах яких легко прочиту ється генеалогічне дерево його роду й народу. Беззастереж но переадресую ці слова й до характе ристики творчого до робку Володимира Бровченка, бо ж не було у нього жодної поетичної збірки, де б його душа, змате- ріялізована у слові, не мандрувала до рід ної степової річки Висі, відомої, до речі, ще зі сторінок Київського літопису. Пригадую, як болюче відлунилися і в моєму серці слова з поезії „Літо. Степ”, друкованої вже далекого 1986 року в журналі „Київ”, присвяченої „без перспективності” наших сіл: Провідали з братом колишні сільця, Квітучі колишні бригади - І нашій тузі немає кінця, І нема нам розради... Свята тутешні згадались та будні - І гіркота перехоплює дух. ,,Безперспективні” стоять і безлюдні Цілі ряди старих розвалюх. В брата вогні під бровами густими. Каже, пішов од землі народ. Хочеш, каже, за пачку ,,Прими” - Ось тобі хата, ось огород... У тій поезії відізвалася доля й мого села, чи не тому з того першопрочитання чомусь влізли в мою душу рядки, які поет адресував ніби собі, але й мені теж: „Душе моя, внемли і вижди, / Та цур, не знімаймо із себе вини, / Що інших картати, / Як сам тут приїжджий, / Хоч вболівальник, та зі сторони...”. Вони спливають у моїй па м’яті щоразу, коли на шляху додому, від тракторного стану очам моїм відкриєть ся на чергове коротке побачення моє Віль хове... В. Бровченко відробив перед своєю Малою Вискою. Він видав книгу поезій, рідним селом надик- тованих, він увічнив в тих віршах мелодію степу і запахи полину й сіна; переливи гар мошки, що звучать йому й досі з берегів втопленої у вечірніх туманах річки й портрети батьків та односельців, які пережили свої хутори. Я радий, що мав нагоду написати кілька сторінок відгуку про ту „Степову книгу”. Шко дував лишень тоді, що поет чомусь не включив до неї чудового циклу „Сонечко”, присвяченого пам’яті дружини Лесі, теж маловищанки. Нещодавно ж пошта принесла чудовий дарунок від нашого земляка - він благословив у світ нову книгу. Цього разу солідний том такого дефіцитного жанру для нашої літератури, як спомини. Так сталося, що сім десятиліть тоталі таризму відучили наших мистців писати спога ди. їх, оприлюднених, можна перелічити на пальцях рук. Хоч як не захоплюватися при цьому щоденниками О. Довженка, написаними в той драматичний час, кожна сторінка яких, кожен абзац були смертним вироком авторові... Отож, книга споминів В. Бровченка „Вік нина” прочиталася на одному подихові. Певен, що вона своєю щирою сповідальністю матиме не тільки вдячних читачів, але й заслужені відгуки. Пишу про це не тільки ради запевнень, але й ніби вибачаючись перед автором, що оце тепер В. Бровченко: „Перший у моєму житті „хлопчато- бумажний ” костюм у смужку. Ми з Лесею пішли до Недзвецького й сфотографувалися ”. Мала Виска, 1949 р. Бавовнянний.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
