Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДУМИ мої... Одарка МАЙДАНСЬКА-ІЛЮК Ще й тепер, коли бачу залізничні плат форми, навантажені будівельним лісом, від чуваю, як ниють на моїх долонях криваві мозолі. В далекому 1947 р. на Уралі ми заго товляли цей ліс, і довжелезні ешелони роз возили його в усі кінці Союзу. Після роботи падали на свої нари і тихо стогнали, мо ральний стан був іще гірший: гидка москов ська лайка, голод, бруд. А ми були молоді, 20- 25 років, і перед нами простяглася безнадійно довга дорога, обсотана колючим дротом, яку ми долали під дулами автоматів і гарчанням лютих вовчурів. Тому, коли одного вечора у наш барак зайшов невисокий на зріст, літній сивий чоловік і спитав, чи не згодилися б ми співати в дівочому хорі, який табірне на чальство доручило йому організувати, ми відразу погодилися. Як пізніше дізналися, він був дириґентом-професіоналом високої кляси, а тут працював асенізатором: в таборі не було каналізації, і маестро щоденно чистив вигрібні ями і у величезній дерев'яній бочці вивозив на охлялій конячці за межі зони. Незважаючи на перевтому від виснажливої праці, на першій репетиції нас зібралося 25 дівчат, майже всі з західних областей України. Моя сусідка по нарах, Ліда з Дрогобича, яка не мала ні музичного слуху, ні голосу, просила: "Дарусю, я буду стояти коло тебе, знаєш, я дуже люблю співати, вдома завжди співала голосно і довго, а ти - коли буду тягнути не туди - будеш мене сіпати”. "Сіпати" доводилося часто, та Ліда не здавалася і таки співала в нашому хорі. Степан Петрович - так, здається, звався наш маестро - сказав, що ми будемо співати "на празднікі", тому треба вивчити кілька патріотичних радянських пісень, але в основ ному наш репертуар буде складатися з обро бок народних пісень Леонтовича і Стеценка. Доповнення Пояснення до статті про Роксолану Кар- диналовську у січневому числі нашого журналу. Чому у Харкові стався голод, коли прийшли німці? Це ж більшовики перед відступом спалили Які ми були щасливі, адже двічі на тиждень на дві години забували, де ми, і нас на крилах своїх несла на далеку Батьківщину рідна пісня. Нарешті прийшов "празднік" - не па м'ятаю, чи були це "майські", чи "октябрські". Ми з успіхом виступили в табірному клубі їдальні, і начальство відправило нас під кон воєм у районний клуб - співати перед вільнонайманими, що мешкали в містечку. Багато з них відбули своє ув'язнення ще в тридцяті роки і залишилися тут працювати; між ними були українці, росіяни, німці. Останніх вивозили на Урал цілими селами ще на початку війни. Невелика заля клюбу була переповнена, нас завели зі службового ходу прямо на сцену, і тут ми всі отетеріли: на заднику сцени, на всю її висоту і ширину був намальований олійними фарбами портрет Шевченка. Хто і коли намалював його тут, на далекому холод ному Уралі?! Маестро, як і ми, кілька хвилин не міг вимовити й слова. Потім ми співали: виконували програму, якої не мали права змінювати, та наприкінці, коли заля вітала нас гучними оплесками і просила ще щось заспівати, ми заспівали: "Думи мої, думи..." Ми співали, і сльози котилися по наших обличчях. Заля завмерла. Начальство, що сиділо в першому ряду, спам'яталося - нас спішно почали виводити зі сцени. Услід нам суворо дивився Тарас: чого розревілися, ану піднесіть голови, "Борітеся - поборете, вам Бог помагає!" Ми поверталися в табір, не чули грубих окриків конвою, злобного гарчання псів - знали, ми виживем і повернемося-таки на свою Україну. Після того концерту наш хор розігнали, а маестро кудись перевезли. всі продукти - ніби, щоб не дісталися ворогові, але насправді, щоб населення не мало харчів (бо ті, що не евакуювалися, вважалися зрадниками - знаю це по собі). Ася Гумецька. 8 “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2002 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top