Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ірина Винницька Великий Намаджіру Новіє ля, нагороджена на XI Літ. Конкурсі СФУЖО „Ви чули колинебудь свист бу меранга? Ви бачили красу його луку в повітрі? Швидкість, що з нею він поборює простір? Силу його удару? І знаєте тайну його поворотного льоту? Чи ви чули колинебудь про На маджіру, Альберта Намаджіру, що сила його образу піднімається як бумеранг до неба і, як він, по вертається назад, у ваше серце?!“ Ці патетичні слова вириті яко юсь невправною рукою на камені при пустинній дорозі на межі Квінслянду й Північної території, зірвали в моїх грудях цілу бурю почувань. Я побачив себе знову далеко звідсіля і наче б усе йшло від початку; виставка образів На маджіру в Сіднеї, в самому серці Австралії, перше глибоке вражен ня від образів Намаджіру, розмо ва з директором ґалерії мистецтв. Директор посміхнувся, коли я за питав його про техніку малювання Намаджіру; він чув це питання багато разів, про Намаджіру, що здивував австралійський, а згодом і міжнародній мистецький світ си лою таланту і красою своїх обра зів, про маляра із загадочною біо графією, з австралійських абори- дженів, що, як відомо, є сьогодні одиноким плем’ям світу, на сту пені кам’яної доби. лекції та слідкували, як воно ро сте. При цій нагоді принести груш ки та навчити пісню з рухами -— як садити грушку, як вона росте, як цвіте і т.п. В цей спосіб зайнят тя під час лекції посилюють тему. Значиться, розповідь мусить бути пов’язана з майструванням, з пі снею, з грою на даний день. Тоді це все посилює і доповняє тема тику і даний слівник, що його учи телька запроектувала на цю лек цію. Хоч ця система є трудна для у- чительки, при частих зустрічах з дітьми вона є успішна і після пев ного часу вчителька має вдово лення, коли почує як дитина каже до матері — Тут не кажеться “th an k y o u ” а кажеться „дякую і до побачення"! — Все, що можна сказати, — промовив директор — ми написа ли в каталогах і програмі вистав ки. Техніка Намаджіру є його тай ною, яку він береже для себе. Дехто злосливий каже, що він не є ї ї свідомий... Ви ню-австралієн? — додав, ніби цей запит мав о- правдати моє наївне бажання роз гадати тайну творчости Нама джіру. — Так. Замітивши, що вразив мене своїм питанням, він затримав мене і став розпитувати про мої ми стецькі праці. З того часу ми ча сто зустрічалися, він навіть пізні ше допоміг мені одержати дозвіл на влаштування моєї виставки і купував мої образи. Мої справи розвивалися добре, я ставав відо мий, але я не мав спокою. Я бігав по виставках, шукав образів На маджіру і безперестань ломив со бі голову над тим, звідкіля пливе ця незвичайна симфонія кольорів, ця дивна краса акварель, олій, рисунків, чи вони створені свідо мо, чи в пориві самого надхнення. Якої ж напруги мусіло воно бути, щоб створити таку красу! І коли ніхто не міг мені нічого пояснити, я звільнився на тиждень з праці і полетів до Еделяйд, а звідси до Елис Спрінґ, що лежить, немов оаза, в осередку Північної тери торії, пустині Центральної Ав стралії. Тут дали мені в Католиць кій Місії провідника. Його ім’я було Джін. Таке йому надали в католицькому сиротинці. Він утратив батька в боротьбі з племенем тотему вовка, а мати померла під час посухи зі спраги. Багато людей його племени вми рає зі спраги. Його предки нале жали до племени, тотему кенгуру і тому він знав Намаджіру. — Кожен знає Намаджіру, — пояснив, коли ми їхали вже сте пом і наше авто хиталося у ви боях нерівної дороги. Коло трьох миршавих евкаліптів вона розхо дилася. Ми вийшли, щоб розгля нутися в околиці. Шлях був зава лений кучугурами, піску з недале кої пустині і далі треба було йти пішком. Джін сказав: — Треба замкнути авто, сер, та взяти із собою воду й харчі. За хвилину нашої дороги ми мали в устах, вухах і під сорочка ми повно піску, що його несли хвилі гарячого вітру. — Чи ти знаєш дорогу, Джін? Тут нічого не видно, лиш степ... Джін глянув на мене майже з погордою. Чи він знає дорогу? Він мовчки пішов наперед, проти хвиль вітру, а я за ним, із трудом витягаючи ноги з піскового на мулу. — Дорогу я знаю — промовив по годині ходу Джін, -—- але лю дина ніколи не знає, що зустріне ї ї в пустині. Ми довго йшли і я все таки по боювався, що Джін не зовсім д о бре знає, де ми є. Він уважно роз глядався і в одну мить я побачив, як білка його чорних очей вп’яли лися в одну точку. Я бачив там лиш пісковий горб, але Джін ба чив більше. — Абориджени з племени вов ка... — шепнув він і його обличчя з брунатного стало сірим. Нас обскочила група майже на- гих брунатних постатей із списа ми й щитами. Вони наставили про ти нас свої дерев’яні списи. Хви лину, а може й довше ми стояли так, відчуваючи на тілі тверді ві стря. Джін показав рукою, що ми неозброєні і сказав щось незро зумілою для мене мовою до стар шого. Цього було легко пізнати, бо він мав груди порізані і розма льовані тотемом вовка, а в носі обручі з кости кенгуру. Він подав знак і вони відняли списи й за стромили їх у землю, побіч себе. Джін пояснив, що ми не будемо втікати і на доказ того сів на ко лоду і просив старшого теж сісти і подав йому люльку з тютюном. Старший узяв люльку, але не за курив, лиш поклав побіч себе, видно, він ще не був певний, із ким має до діла. — Говори! — сказав по-англій ськи, сідаючи побіч Джіна на ко лоді. Джін сказав, що білий прийшов поклонитися Намаджіру. Непривітне обличчя старшого 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1971 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top