Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ірина Винницька Великий Намаджіру Новіє ля, нагороджена на XI Літ. Конкурсі СФУЖО „Ви чули колинебудь свист бу меранга? Ви бачили красу його луку в повітрі? Швидкість, що з нею він поборює простір? Силу його удару? І знаєте тайну його поворотного льоту? Чи ви чули колинебудь про На маджіру, Альберта Намаджіру, що сила його образу піднімається як бумеранг до неба і, як він, по вертається назад, у ваше серце?!“ Ці патетичні слова вириті яко юсь невправною рукою на камені при пустинній дорозі на межі Квінслянду й Північної території, зірвали в моїх грудях цілу бурю почувань. Я побачив себе знову далеко звідсіля і наче б усе йшло від початку; виставка образів На маджіру в Сіднеї, в самому серці Австралії, перше глибоке вражен ня від образів Намаджіру, розмо ва з директором ґалерії мистецтв. Директор посміхнувся, коли я за питав його про техніку малювання Намаджіру; він чув це питання багато разів, про Намаджіру, що здивував австралійський, а згодом і міжнародній мистецький світ си лою таланту і красою своїх обра зів, про маляра із загадочною біо графією, з австралійських абори- дженів, що, як відомо, є сьогодні одиноким плем’ям світу, на сту пені кам’яної доби. лекції та слідкували, як воно ро сте. При цій нагоді принести груш ки та навчити пісню з рухами -— як садити грушку, як вона росте, як цвіте і т.п. В цей спосіб зайнят тя під час лекції посилюють тему. Значиться, розповідь мусить бути пов’язана з майструванням, з пі снею, з грою на даний день. Тоді це все посилює і доповняє тема тику і даний слівник, що його учи телька запроектувала на цю лек цію. Хоч ця система є трудна для у- чительки, при частих зустрічах з дітьми вона є успішна і після пев ного часу вчителька має вдово лення, коли почує як дитина каже до матері — Тут не кажеться “th an k y o u ” а кажеться „дякую і до побачення"! — Все, що можна сказати, — промовив директор — ми написа ли в каталогах і програмі вистав ки. Техніка Намаджіру є його тай ною, яку він береже для себе. Дехто злосливий каже, що він не є ї ї свідомий... Ви ню-австралієн? — додав, ніби цей запит мав о- правдати моє наївне бажання роз гадати тайну творчости Нама джіру. — Так. Замітивши, що вразив мене своїм питанням, він затримав мене і став розпитувати про мої ми стецькі праці. З того часу ми ча сто зустрічалися, він навіть пізні ше допоміг мені одержати дозвіл на влаштування моєї виставки і купував мої образи. Мої справи розвивалися добре, я ставав відо мий, але я не мав спокою. Я бігав по виставках, шукав образів На маджіру і безперестань ломив со бі голову над тим, звідкіля пливе ця незвичайна симфонія кольорів, ця дивна краса акварель, олій, рисунків, чи вони створені свідо мо, чи в пориві самого надхнення. Якої ж напруги мусіло воно бути, щоб створити таку красу! І коли ніхто не міг мені нічого пояснити, я звільнився на тиждень з праці і полетів до Еделяйд, а звідси до Елис Спрінґ, що лежить, немов оаза, в осередку Північної тери торії, пустині Центральної Ав стралії. Тут дали мені в Католиць кій Місії провідника. Його ім’я було Джін. Таке йому надали в католицькому сиротинці. Він утратив батька в боротьбі з племенем тотему вовка, а мати померла під час посухи зі спраги. Багато людей його племени вми рає зі спраги. Його предки нале жали до племени, тотему кенгуру і тому він знав Намаджіру. — Кожен знає Намаджіру, — пояснив, коли ми їхали вже сте пом і наше авто хиталося у ви боях нерівної дороги. Коло трьох миршавих евкаліптів вона розхо дилася. Ми вийшли, щоб розгля нутися в околиці. Шлях був зава лений кучугурами, піску з недале кої пустині і далі треба було йти пішком. Джін сказав: — Треба замкнути авто, сер, та взяти із собою воду й харчі. За хвилину нашої дороги ми мали в устах, вухах і під сорочка ми повно піску, що його несли хвилі гарячого вітру. — Чи ти знаєш дорогу, Джін? Тут нічого не видно, лиш степ... Джін глянув на мене майже з погордою. Чи він знає дорогу? Він мовчки пішов наперед, проти хвиль вітру, а я за ним, із трудом витягаючи ноги з піскового на мулу. — Дорогу я знаю — промовив по годині ходу Джін, -—- але лю дина ніколи не знає, що зустріне ї ї в пустині. Ми довго йшли і я все таки по боювався, що Джін не зовсім д о бре знає, де ми є. Він уважно роз глядався і в одну мить я побачив, як білка його чорних очей вп’яли лися в одну точку. Я бачив там лиш пісковий горб, але Джін ба чив більше. — Абориджени з племени вов ка... — шепнув він і його обличчя з брунатного стало сірим. Нас обскочила група майже на- гих брунатних постатей із списа ми й щитами. Вони наставили про ти нас свої дерев’яні списи. Хви лину, а може й довше ми стояли так, відчуваючи на тілі тверді ві стря. Джін показав рукою, що ми неозброєні і сказав щось незро зумілою для мене мовою до стар шого. Цього було легко пізнати, бо він мав груди порізані і розма льовані тотемом вовка, а в носі обручі з кости кенгуру. Він подав знак і вони відняли списи й за стромили їх у землю, побіч себе. Джін пояснив, що ми не будемо втікати і на доказ того сів на ко лоду і просив старшого теж сісти і подав йому люльку з тютюном. Старший узяв люльку, але не за курив, лиш поклав побіч себе, видно, він ще не був певний, із ким має до діла. — Говори! — сказав по-англій ськи, сідаючи побіч Джіна на ко лоді. Джін сказав, що білий прийшов поклонитися Намаджіру. Непривітне обличчя старшого 4 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1971 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top