Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ДУМИ мої... Одарка МАЙДАНСЬКА-ІЛЮК Ще й тепер, коли бачу залізничні плат форми, навантажені будівельним лісом, від чуваю, як ниють на моїх долонях криваві мозолі. В далекому 1947 р. на Уралі ми заго товляли цей ліс, і довжелезні ешелони роз возили його в усі кінці Союзу. Після роботи падали на свої нари і тихо стогнали, мо ральний стан був іще гірший: гидка москов ська лайка, голод, бруд. А ми були молоді, 20- 25 років, і перед нами простяглася безнадійно довга дорога, обсотана колючим дротом, яку ми долали під дулами автоматів і гарчанням лютих вовчурів. Тому, коли одного вечора у наш барак зайшов невисокий на зріст, літній сивий чоловік і спитав, чи не згодилися б ми співати в дівочому хорі, який табірне на чальство доручило йому організувати, ми відразу погодилися. Як пізніше дізналися, він був дириґентом-професіоналом високої кляси, а тут працював асенізатором: в таборі не було каналізації, і маестро щоденно чистив вигрібні ями і у величезній дерев'яній бочці вивозив на охлялій конячці за межі зони. Незважаючи на перевтому від виснажливої праці, на першій репетиції нас зібралося 25 дівчат, майже всі з західних областей України. Моя сусідка по нарах, Ліда з Дрогобича, яка не мала ні музичного слуху, ні голосу, просила: "Дарусю, я буду стояти коло тебе, знаєш, я дуже люблю співати, вдома завжди співала голосно і довго, а ти - коли буду тягнути не туди - будеш мене сіпати”. "Сіпати" доводилося часто, та Ліда не здавалася і таки співала в нашому хорі. Степан Петрович - так, здається, звався наш маестро - сказав, що ми будемо співати "на празднікі", тому треба вивчити кілька патріотичних радянських пісень, але в основ ному наш репертуар буде складатися з обро бок народних пісень Леонтовича і Стеценка. Доповнення Пояснення до статті про Роксолану Кар- диналовську у січневому числі нашого журналу. Чому у Харкові стався голод, коли прийшли німці? Це ж більшовики перед відступом спалили Які ми були щасливі, адже двічі на тиждень на дві години забували, де ми, і нас на крилах своїх несла на далеку Батьківщину рідна пісня. Нарешті прийшов "празднік" - не па м'ятаю, чи були це "майські", чи "октябрські". Ми з успіхом виступили в табірному клубі їдальні, і начальство відправило нас під кон воєм у районний клуб - співати перед вільнонайманими, що мешкали в містечку. Багато з них відбули своє ув'язнення ще в тридцяті роки і залишилися тут працювати; між ними були українці, росіяни, німці. Останніх вивозили на Урал цілими селами ще на початку війни. Невелика заля клюбу була переповнена, нас завели зі службового ходу прямо на сцену, і тут ми всі отетеріли: на заднику сцени, на всю її висоту і ширину був намальований олійними фарбами портрет Шевченка. Хто і коли намалював його тут, на далекому холод ному Уралі?! Маестро, як і ми, кілька хвилин не міг вимовити й слова. Потім ми співали: виконували програму, якої не мали права змінювати, та наприкінці, коли заля вітала нас гучними оплесками і просила ще щось заспівати, ми заспівали: "Думи мої, думи..." Ми співали, і сльози котилися по наших обличчях. Заля завмерла. Начальство, що сиділо в першому ряду, спам'яталося - нас спішно почали виводити зі сцени. Услід нам суворо дивився Тарас: чого розревілися, ану піднесіть голови, "Борітеся - поборете, вам Бог помагає!" Ми поверталися в табір, не чули грубих окриків конвою, злобного гарчання псів - знали, ми виживем і повернемося-таки на свою Україну. Після того концерту наш хор розігнали, а маестро кудись перевезли. всі продукти - ніби, щоб не дісталися ворогові, але насправді, щоб населення не мало харчів (бо ті, що не евакуювалися, вважалися зрадниками - знаю це по собі). Ася Гумецька. 8 “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2002 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
