Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
сидіння в тюрмі і допитів перспек тива їхати на заслання вже ніко го з нас не лякала. Навпаки, д у малось: „Хай гірше, аби інше!“ Що там треба буде тяжко працю вати, то ми всі були того свідомі, але знали, що там хоть дихатиме мо звичайним повітрям, принаймні бачитимемо сонце. Тому в кожної було на думці — нехай уже швид ше везуть! Повезли нас у лютому, а біль шість арештовані ще влітку. Ж о дних передач не дозволяли, отже майже всі були дуже легко вбрані і то їдучи на далеку північ, де зи ма сувора й довга (морози міся цями тримались близько ЗО ст. Цельзія). Мені й ще чотирьом у нашому вагоні пощастило — у нас були родичі на волі. Вони ходили до кожного етапу виглядати, чи не везуть нас і таки підстерегли, як нас везли з тюрми до потягу. Поки сформувався етапний потяг (а то завжди триває днів зо два) вони нам принесли теплий одяг і харчів. На щастя попався людяний командант потягу, що дозволив передати нам ці речі. Понапихали нас у звичайні то варові вагони (що за царських ча сів були призначені для „40 че- лавєк, 8 лошадей“) понад 40 жі нок. Розмістилися у два поверхи, одні долі, інші над ними на су цільних „нарах". Коли їдуть зви чайні пасажири, у таких вагонах зимою посередині ставлять заліз ну грубку. У нас жадної грубки не було, бо для в’язнів —- то зай ва „роскіш". У підлозі посеред ва гону невеличка дірка •— убираль ня. Чотири малих віконечок із ґратами високо під стелею і крізь них нам не вільно було дивитись. Так ми сиділи невилазно' 14 діб. Вночі ми переїздили Дніпро, про стуючи на схід. Як застукав потяг по мосту, хтось проказав у голос „чи буду коли переїздити назад?" І багато жінок заплакало, перед чуваючи, що покидають Україну назавжди! Кому передали поштову листі- вочку, писали додому і просили конвоїрів кинути у поштову скринку. Ті брали листівки й гро ші, що їм за цю послугу давали, але ні одної листівки не відослали. Нарешті нас привезли. Це була невеличка залізнича станція, а навколо неї безмежні сніги. Тіль ки ми вилізли з вагонів, одразу команда „сісти" (де хто стоїть, чи на сніг, чи на бруд, якого там було страшенне багато). Це на чебто, щоб легше було рахувати е ’я з н ів і л о в и т и втікачів, хоч д о бре знали, що знесилені катуван ням і голодом у тюрмі та ще після тяжкого етапу, люди не могли вті кати. Згадую про це тільки, для ілюстрації тієї системи — на кож ному кроці зайвий раз принижу вати людей. ПРИЇХАЛИ В перший же день на засланні ще на залізничій станції ми — нормальні звичайні жінки зоба- чили вперше й своєму житті справ жніх жінок-„урок“. Це найогид- ніша частина кримінальних зло чинців , битовиків). То дегенера тивні істоти, з якоюсь скаліченою психікою, позбавлені почуття со рому й інших людських мораль них ознак. Більшість із них реци дивістки (хоч ще молоді, але ма ють значний злочинний „стаж") — злодійки, часто убивці і всі без винятку повії. На станції в етапі вони шаліли — огидно танцювали, вигукуючи неймовірно сороміцькі пісні, зачіпали чоловіків (в’язнів і охорону), крали або видирали у в’язнів речі. Начальство від них тільки відмахувалось, як від на стирливих мух, але нічим не на магалося їх приборкати. Дивитися на них було нестерпно гидко, а думка, що оце ми муситимемо ба чити їх цілими роками, мати з ни ми якийсь контакт, жити з ними в одному бараці, нас приголомши ла. Пізніше ми таки переконались, що для жінок-в’язнів це одна з найприкріших особливостей совєт- ських концтаборів ■— „співжиття" з цими відлюдками. Навіть найгір ші поміж „урками" -чоловіками (багатократні убивці, грабіжники ітд.) не були такі прикрі в таборі. Всеж у цих чоловіків було по чуття товариськости до всіх в 'я з нів, почуття вдячности, коли ко мусь (навіть випадково) трапля лося зробити йому добро. їхня поведінка на людях була досить пристойна, вони лаяли когось тіль ки в гніві (за щось), а урки-жін- ки лаяли всіх і говорили жахливі паскудства без жодного поводу й роздратовання, а тільки для своєї втіхи. Всяку свою розмову вони пересипали сороміцькими вираза ми й найпаскуднішою лайкою. Поселяли урок в одні з нами бараки знову таки спеціяльно, щоб нам дошкулити. Цікаво, що урки- чоловіки жили здебільшого в о- кремому бараці, а не разом із по літичними. Концтабори були від залізниці на віддалі 60-80 км. Цю віддаль улітку в’язні йдуть пішки, а в лю тому нас везли дуже дивним спо собом. А саме —- величезні ящики з дощок без вікон (містилося 40- 45 чоловік) поставили на полоз ки і вчепили до трактора та й по везли глибокими снігами (в ЗО ст. морозу). Охорона бігла поруч на лижвах, міняючись і сідаючи від почити до цих возів із в’язнями. Від довго-тривалого сидіння неру хомо на морозі в’язні страшенне мерзли. Деякі з дозволу охорони, щоб зогрітися, пробували йти пі шки поруч, бо трактор посувався дуже поволі, але йти теж довго не мали сили. Важко було виснаже ним людям борсатися в снігу. Як тоді мороз нам дошкуляв -— стра шно згадати! З жінок одна моя землячка скалічіла навіки так від морозивши ноги, а з чоловіків тоді багато хто покалічився. Всьому буває кінець. Привезли й нас зрештою до лагерного осе редку, де дали переночувати в те плій хаті. Одразу всі вимучені вщент двохтижневим етапом поза синали. Коли я серед ночі гляну ла навколо себе, то здалося мені, що це мені сниться якийсь тяж кий сон, таку страшну картину уявляли всі сп’ячі, виснажені, блі ді, жіночі постаті, що лежали всі долі, хто на своїх клунках, хто просто на підлозі у незручних по зах від тісноти (ноги й руки од них приходились на тілі або голо вах інших). ТАБІР Другого дня нас розподілили по лагерних пунктах, вистроїти в ко лони і погнали вже пішки до тих пунктів. Іти було важко, дорога не вбита, сніг по коліна. Я була у повстянках і то ненабірала снігу в них. Конвоїри, як і перед тим бігли поруч нас на лижвах. Так прийшлося йти 40 кілометрів! (Продовження буде) 32 НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1971 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
