Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
руці перед очима кожного, кому надіслано гроші, бланк написаний тим, хто їх послав і обертав па пірця саме тим боком, де написане ім'я й прізвище та його адреса. Отже в’язень міг прочитати й пі знати руку близької людини. І яка ж то була радість для кожно го з нас! СЛІДСТВО День у в’язниці проходив моно тонно, а вночі одноманітність по рушувалась — одних забирали на допит, інших приводили з допитів. Приводили нових в’язнів, ми роз мовляли, перестукувались із інши ми камерами і в цей спосіб дізна вались про різні новини з-поза ґрат. Аж дивно, до чого швидко в тюрмі розходяться відомості про все, що діється не тільки в тюрмі а й поза нею. Як правило вперше на допит ве зуть не раніш, як через 2— 3 міся ці сидіння в тюрмі, коли людина вже вспіє виснажитись (від тю ремного режиму), коли нерви у всякого вже добре вимотались, дивлячись, в якому стані поверта ються з допитів інші товариші по камері, що мають уже більший тюремний ,,стаж“. На третьому місяці сидіння й мене повезли на допит. Я вже знала, що чоловіків усіх катують, а жінок тільки де яких. Який критерій — кого кату вати, кого ні -— невідомо. Тому кожен може сподіватися, що його не мине ця доля. Привозять на допит до НКВД серед ночі і сажають у спеціяль- ну вузеньку кабіну, де сісти долі чи лягти долі знесиленій людині неможливо, а стояти не дозволяє дозорець, що проходжується в ко- ритарі між двома рядами тих ка бін і заглядає у вовчки. В’язень мусить сидіти, притулившись до вузенької дощечки в дуже незруч ній напруженій позі, від чого д у же швидко починає нити все тіло. Не дивлячись на таке становище й вигляд, в’язні в суміжних кабі нах пошепки перемовлялись між собою, хоч дозорець, якщо по мічає, то загрожує й огидно лає. В кабінах можуть тримати годи нами, часами навіть отак потри мають 5— б годин, і зовсім не до питуючи, відвозять назад до в’яз ниці. На допиті в’язневі кажуть, по якому пунктові і якої статті його обвинувачують, але конкретно за що його посадили у тюрму, що він зробив злочинного, йому не кажуть, це він сам мусить вига дати на себе. Кожному в’язневі слідчий (по всіх НКВД цілого СССР!) каже: — Признавайтесь у ваших кон- треволюційних вчинках! Коли в’язень ні в чому не при знається, починають змушувати до того. Арсенал способів при мусу величезний, про них уже не мало написано у вільній пресі. Найлегший тиск — це обіцянка, що в’язень признанням полегшить свою долю. Просто дивно, як ба гато є людей, що дають себе пій мати на цю немудру хитрість і „признаються" в різних злочинах, яких ніколи не робили. Звичайно після цього їх однаково запро торюють у концтабори. Часто на засланні ми згадували слідство і не могли зрозуміти нащо то все робиться? Я і багато моїх това ришів із заслання ні в чому не ,,признались“ на слідстві, а бага то признавались, проте всі опини лись однаково із терміном на 8 або 10 років на засланні! Бо незалежно від слідства всіх заочно однаково засуджувала ,,тройка особого совєшанія НКВД“ в Москві. Нащо треба б у ло ще з в’язня витягати ще при знання? ЕТАП Через пів року ув’язнення мене викликали з камери „с вєщамі“. Я знала, що ця формула визначає заслання, бо тоді на волю нікого не випускали. За весь час, що я там була, з нашої камери випусти ли тільки одну жінку (артистку польського театру), що обреха- ла кількох своїх колег по роботі і була надовго ув’язнена. Сексотів часто саджають, щоб шпигували й у в’язниці і щоб замести сліди на волі. Це про неї ми пізніше до відалися. З речами мене одвели до етап ної камери, себто куди збирають в’язнів, що мають вже вирок і при значені до одного етапу. Через дві доби нас зібрали до кімнати, р оз городженої сітками (це була кім- та, де за царських часів давали в’язням побачення з родичами че рез ґрати, там і я ще 1909 р. б у ла на побаченні з арештованим родичем). Тепер по одному боці зібрали чоловіків-в’язнів, а по дру гому нас, жінок. До одного етапу було нас душ 300. Тут ми всі стали свідками сце ни, що у всіх викликала сміх, не зважаючи на зовсім невідповідний до сміху настрій. Справді це було несподівано й кумедно. Всі ми, жінки, не знали до того часу, як нас засудили і куди повезуть. А тут начальник тюрми, зібравши нас, оголосив, що за постановою трійки НКВД в Москві від такого то числа нижче йменованих осіб (список на 130 осіб) висилають на зазначені терміни у концта бір. Далі йшов список, де проти кожного прізвища стояло визна чення 8 років ( таких було лише 8 душ) або 10 років — це всі ін ші. Тут то й сталась та несподіва на подія. Одна з в’язнів (моя д о бра знайома), маленька жіночка, підскочила до начальника (висо кого, сильного, озброєного ре вольвером) і закричала на нього: — Куди ви нас висилаєте? Той каже: — Це я не можу вам сказати. Тоді вона стиснула кулачки своїх тендітних рученят і як за кричить на нього: — Як то так, засилаєте ні защо, ні про що лю дей на 10 років і навіть не ска жете куди та що це мені таке б у де? Начальство, що певне чекало від жіноцтва під час читання ви року плачу, може істерики, ніяк не сподівалося такої реакції (ж о дної сльози не було ні на одному обличчі!), а оця маленька жінка ще й із тими мініятюрними п’ясту- ками на нього наскакує. Від не сподіванки він розгубився і поспі шив вийти з кімнати. Тоді ми та ки довідались, куди нас везти муть. Нам це сказали чоловіки-в’я- зні, що вже якось розвідали назву концтабору. Я навіть повеселіла, що везти муть на північ, а не в Караганду, куди здебільшого висилали в тому часі, як ми чули, сидячи в тюрмі. Що зашлють, то кожна з нас зна ла, але неоднакові були місця за слання. Караганди я боялась, бо була певна, що з моїм хворим сер цем там не виживу через саму спе ку, а на півночі ще є шанс вижити, думала я. Взагалі після довгого НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1971 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
