Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
14 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2014 Тарас Шевченко Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими рука ми І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! – Тримайся! – скрикнув Дмитро, похо - ловши від побаченого, і кинувся у воду. Він плавець був добрий. Якась мить. І він був уже біля Ліди, обхопивши її за поперек. – Пусти лозу, пусти, пусти!.. – кричав. – Пусти, бо втопимося обоє! Тримайся за мене! – Як це втопимось обоє? – блискавкою вдарило їй в скроні, і вона повільно, тремтячи, відпустила спочатку одну руку, вчепившись нею за плече Дмитра, потім... другу... Дмитро вмить опинився під нею, скинув її, як важкий лантух, собі на плечі і поплив... на мілину... Нарешті, під ногами Ліда відчула грунт, та не відпускала, продов - жувала міцно триматися Дмит - рових плечей. Дмитро повіль но і впевнено, крок за кроком виводив її з води... Вже на безпечній глибині він зняв її руки зі своїх плечей, повернув - ся, притиснув до себе і з яки - мось особливим почуттям, яке проймал о все його єство і йшло з глибини душі, вимовив: «Ми - ла, кохана моя Лідочко, я міг тебе нині втратити. Я не зміг би жити без тебе, я так тебе люблю». Він цілував її мокре волосся, очі, ніс, шию, плечі... Переповнений почуттів, міцно пригортав до себе, обс ипав поцілунками обережно, ніби боявся розхлю пати своє щастя. А вона, відчуваючи тепло його дихання на своїх грудях, навіть не пру чалася. Їй здавалося, що все це якийсь сон, а може фільм, де вона грає якусь роль. – Ти вся тремтиш, ти змерзла, йдем – і вони повільно побрели до берега. Тепер вже Дмитро тримав Ліду за плечі, притискав до себе, стараючись зігріти. – Ти хочеш піти додому? – якось бояз - но спитав. – Додому? Як? Така мокра, що я скажу бабці? Як поясню дідові? Вони більше ніколи не пустять мене на ставок. А як же Дмитрик? – майнуло в голові. Вона теж його любила, хоч завжди проганяла від себе цю думку... Тільки тепер Ліда відчула, як змерзла насправді. Їй здавалося, що разом з нею трем - тить вся земля. Та сонечко пригрівало, ласка - ючи своїми теплими променями. День видався напрочуд гарним. Ліда стояла, дивилася на воду і сльози повільно одна за одною скочу - валися по її дрібненькому личку. Вона не пла - кала, ні. Чи то від пережитого, чи від якогось безсилля, що охопило її, сльози просто коти - лися самі, і вона навіть їм не забороняла, не витирала. Дивилася, як якийсь маленький парусник плавав на воді. Дивилася і не бачила його... Та потім, десь, ніби з глибини підсві - домості, виринуло: «Книжка. Це моя книжка. «Кобзар»... Книжка була вже далеко від бере - га, щораз більше намокаючи та заглиблю - ючись у воду. – Ти плачеш? – зауважив її сльози Дмитро. – Я не плачу – майже беззвучно відповіла Ліда, продовжуючи дивитися на пото паючий парусник. Провівши поглядом її погляд він побачив, що вона дивиться на книжку на воді. – Тобі шкода книжку? Та ти мало не втопилася через неї! Я тобі куплю десять та - ких. Знайшла чого плакати. – Та, замислив шись на хвилину, додав: «Почекай, а ти права. Саме ця книжка варта уваги. Зараз, і стриб нувши у воду, поплив рятувати « Кобзар». Дмитро плив швидко, і за якусь мить книжка вже була у нього в руках. – На. – повернувшись до берега, доручив Ліді і додав – бережи її, як талісман нашого кохання... Довго потім, листок за листком, Ліда сушила «Кобзар». Дід був незадоволений неуважністю внучки, яка намочила його улюблену книжку. – Ти не розумієш, що ти зробила – сварився. А потім, в якійсь задумі, вимовив: «Що довше я живу, тим частіше відкриваю цю вічну книгу. До кожного випадку життя мо - жеш підібрати для себе рядки. Наче і про мене писав Тарас...» Згодом, одружившись, Дмитро і Ліда подарували дідові новий «Кобзар». А цей, ста - рий, з зім’ятими та вилинялими на сонці лист - ками, зберігали, як сімейну реліквію. Великий Тарас таким незвичним способом зумів поєд - нати їхні серця. Людмила Цапко.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
