Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
14 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2014 Тарас Шевченко Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими рука ми І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечірній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! – Тримайся! – скрикнув Дмитро, похо - ловши від побаченого, і кинувся у воду. Він плавець був добрий. Якась мить. І він був уже біля Ліди, обхопивши її за поперек. – Пусти лозу, пусти, пусти!.. – кричав. – Пусти, бо втопимося обоє! Тримайся за мене! – Як це втопимось обоє? – блискавкою вдарило їй в скроні, і вона повільно, тремтячи, відпустила спочатку одну руку, вчепившись нею за плече Дмитра, потім... другу... Дмитро вмить опинився під нею, скинув її, як важкий лантух, собі на плечі і поплив... на мілину... Нарешті, під ногами Ліда відчула грунт, та не відпускала, продов - жувала міцно триматися Дмит - рових плечей. Дмитро повіль но і впевнено, крок за кроком виводив її з води... Вже на безпечній глибині він зняв її руки зі своїх плечей, повернув - ся, притиснув до себе і з яки - мось особливим почуттям, яке проймал о все його єство і йшло з глибини душі, вимовив: «Ми - ла, кохана моя Лідочко, я міг тебе нині втратити. Я не зміг би жити без тебе, я так тебе люблю». Він цілував її мокре волосся, очі, ніс, шию, плечі... Переповнений почуттів, міцно пригортав до себе, обс ипав поцілунками обережно, ніби боявся розхлю пати своє щастя. А вона, відчуваючи тепло його дихання на своїх грудях, навіть не пру чалася. Їй здавалося, що все це якийсь сон, а може фільм, де вона грає якусь роль. – Ти вся тремтиш, ти змерзла, йдем – і вони повільно побрели до берега. Тепер вже Дмитро тримав Ліду за плечі, притискав до себе, стараючись зігріти. – Ти хочеш піти додому? – якось бояз - но спитав. – Додому? Як? Така мокра, що я скажу бабці? Як поясню дідові? Вони більше ніколи не пустять мене на ставок. А як же Дмитрик? – майнуло в голові. Вона теж його любила, хоч завжди проганяла від себе цю думку... Тільки тепер Ліда відчула, як змерзла насправді. Їй здавалося, що разом з нею трем - тить вся земля. Та сонечко пригрівало, ласка - ючи своїми теплими променями. День видався напрочуд гарним. Ліда стояла, дивилася на воду і сльози повільно одна за одною скочу - валися по її дрібненькому личку. Вона не пла - кала, ні. Чи то від пережитого, чи від якогось безсилля, що охопило її, сльози просто коти - лися самі, і вона навіть їм не забороняла, не витирала. Дивилася, як якийсь маленький парусник плавав на воді. Дивилася і не бачила його... Та потім, десь, ніби з глибини підсві - домості, виринуло: «Книжка. Це моя книжка. «Кобзар»... Книжка була вже далеко від бере - га, щораз більше намокаючи та заглиблю - ючись у воду. – Ти плачеш? – зауважив її сльози Дмитро. – Я не плачу – майже беззвучно відповіла Ліда, продовжуючи дивитися на пото паючий парусник. Провівши поглядом її погляд він побачив, що вона дивиться на книжку на воді. – Тобі шкода книжку? Та ти мало не втопилася через неї! Я тобі куплю десять та - ких. Знайшла чого плакати. – Та, замислив шись на хвилину, додав: «Почекай, а ти права. Саме ця книжка варта уваги. Зараз, і стриб нувши у воду, поплив рятувати « Кобзар». Дмитро плив швидко, і за якусь мить книжка вже була у нього в руках. – На. – повернувшись до берега, доручив Ліді і додав – бережи її, як талісман нашого кохання... Довго потім, листок за листком, Ліда сушила «Кобзар». Дід був незадоволений неуважністю внучки, яка намочила його улюблену книжку. – Ти не розумієш, що ти зробила – сварився. А потім, в якійсь задумі, вимовив: «Що довше я живу, тим частіше відкриваю цю вічну книгу. До кожного випадку життя мо - жеш підібрати для себе рядки. Наче і про мене писав Тарас...» Згодом, одружившись, Дмитро і Ліда подарували дідові новий «Кобзар». А цей, ста - рий, з зім’ятими та вилинялими на сонці лист - ками, зберігали, як сімейну реліквію. Великий Тарас таким незвичним способом зумів поєд - нати їхні серця. Людмила Цапко.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
