Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48
Передрук оповідання з "Нашого Ж ит тя” число 1, 1944 р. Як надворі була негода, а я пере ходила побіч цеї хати, за моїми покуп ками — хлоп’яча голівка ціла в золо тих кучерях виглядала кожного разу з цих самих вікон першого поверху. По золоть на дитячім волоссі блестіла металем, і, побачивши його перший раз, я підвела лице догори, даремне шукаючи за промінням сонця, що — як думала — продерлося крізь сірий кожух неба та спочило на хлоп’ячій го лівці. Крім неї та ручок — не багато біль ше з дитини видко було з вулиці. Зріст, незбільша трьох років, дотягнув хлопчика до цього місця, де вже сам, без помочі маминих рамен міг він оглядати світ крізь шибку свойого царства. І видно було, як ця непобори- ма цікавість у дитині забивала усе змучення в малих ніжках, бо хлопчик вистоював при вікні прямо цілими го динами. Вимахував до прохожих руч ками, радів, сміявся так, наче б усе, що діялося за шибою належало до йо го знаної та найбільш любленої гри. Може із-за цього, що у хлопчика були великі карі очі — незвичайність у золотоволосих. Се може тому, що усі малі діти подобають на квіти. Та зараз з першого разу, як побачили його, ми обі з Ганусею погодилися назвати йо го хпопчик-соняшник. Ми сміялися до нього, а він до нас, говорили до себе не чуючи слів, і після кількох ледве проходів так заприязнилися, що хлоп чик пізнавав нас навіть між більшою товпою прохожих, всміхаючись немов до когось з рідні. Коли одного ранку не було його на свойому місці, я помітила ще іншу незвичайність у цих самих вікнах. Як у них бувала дитяча голівка, ціла моя увага зосереджувалася на ній не зав важуючи багато більше. Під неприсут ність дитини я побачила, як прегар ними були занавіски, що ними якась жіноча рука прикрасила вікна. Ні з цяткованої тканини з морщенням дов круги, ні з бавовняного чи районового серпанку, розвішеного на цілу довжи ну, ні з імітованого мережива, що по- дабає на почеплені аркуші паперу, в яких хтось повирізував примітивні взори. Коротко — це не був ні один зі знаних типів занавісок, що заслоню- ють сотки тисяч нью-йоркських вікон, скриваючи за собою людей і їхні справи. Занавіски були з білого шов кового серпанку, багато прикрашені ручним гаптом та вирізуванням, обве дені довкруги тендітним, як павутин ня, мереживом. Я пристанула і, заско- чена несподіванкою, гляділа на них наче не розвішений у музейній скритці зразок прикладного мистецтва. З цих давніх, далеких часів, коли жінки вжи вали самої лиш голки та нитки, коли переливалася їх пребагата уява та до шкулював голод за красою. У вікні нью-йоркського мешкального дому, про якого вигляд подбала механічна рука та департаментовий склеп, ці за навіски видавались дивним анахроніз мом, А серед скромного окруження вулиці — дещо чванькуватим, не- оправданим люксусом. Та на ділі — це ні трохи не вменшувало їхньої краси, і я не могла відірвати від них очей, поки не похопилась, як непристойно загля дати з такою нахабністю у чужі вікна. У погідні дні хлопчик бавився на хіднику біля хати. Стрибав по входо вих ступенях або проходжувався по вузькій цементовій листві що обрамо вувала грядочку перед вікнами. Коли- хаючися ритмічно розпростирав ши роко рамена, щоб вдержати рівновагу, та немов у танку перехилявся на одну та другу сторону зі зручністю і чаром невидимим у дитині. У синій габарди новій одежі, з приляглою шапочкою під якою зарисовувалася пропорціо- нальна голівка, а кілька золотих куче риків вимкнувшись танцювали над чо лом — подабав на мистецьку статует ку що зображує зручність і фізичну досконалість дитини. Коли я підходи ла до нього та нахилившись питала про ім’я — він кожного разу вибухав сміхом, наче знечев’я розсипав хто ці лу пригорщу дзвіночків. Потім завер тав швиденько в сторону дому, вдра- пувався миттю по сходах і визираючи з-поза дверей відповідав пустотливо, а рішуче: ”Я не хочу тобі сказати!” Такто ми й не довідалися його імени, і остав він для нас на все хлоп- чиком-соняшником. Цього ранку пожарна сторожа, що переїздила нашою вулицею дзвонила та трубіла так несамовито, що Гануся заткала руками вуха і тісно заплющила очі переконана, мабуть, що гомін теж і цією дорогою дістається до її свідома. Збирався він цілий десь у нашій близькій околиці, бо чути було, як ав- та задержувалися, завертали, а нові наїздили. Понад усе вибивався один звук сирени, проймаючий наче люд ське голосіння, що не вгавав беручи верх над цілою шаленою оркестрою. Я вихилилася через вікно. Високі стіни домів заслонювали небозвід і нікуди не можна було доглянути слідів диму. Невеликий гурт людей стояв на розі та глядів в сторону куди їхали пожар- ники. Та швидко розбився немов поці лив його хто каменем: люди повсідали до автобусу, то розбіглись на сторони. На годиннику добігала дев’ята, а у та ку хвилю небагато лишається часу на це, щоб глядіти на діяльність пожар- ників. "Не бійся донечко" — вспокоюва- ла я дитину. "Це, певно, кітка впала до комина і фаєрмени мусять її витягати”. Дитина, хоч не виглядала, щоб повіри ла моїх слів, то все ж захопилась не звичайністю мойого вияснення та швидко почала дофантазовувати собі до нього цілу історію про непосидю щу кітку. Ми обі небагато вже зверта ли уваги на вуличні звуки, які щораз то більше втихали. Коли по хвилі я в дру ге виглянула крізь вікно — на вулиці не діялося нічого, що заколочувало б її звичайний образ. Якийсь старик во див на ремені собаку, біля сусідньої хати задержалося вантажне авто, а молочар здоровив прохожу жінку при кладаючи на військовий лад руку до шапки та розказував їй щось веселого. Пронісся з подвір’я свисток листаря, а я покинула вікно та забралася вигла джувати ранішній нелад, надоложую- чи поспіхом втрачений час. Була б й не звернула уваги на торохкотіння по- жарних авт, що вертали, коли б не Га нуся, яка раділа голосно з цього, що фаєрмени витягнули вже кітку з коми на. 16 "НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 1985 Ледве півгодини Клавдія Олесніш ька Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44-45 
46-47 
48 
