Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Ну! Скінчили. Я сиджу знову на своєму кріслі під дзеркалами, а мій танцюрист, запросивши мене до всіх фокстротів тієї ночі, зникає в юрбі. Тепер я чую, які тісні черевики купила зі старим Хом’яком на Городецькій вулиці. Ноги пашуть, здається, ро стуть і хотять розтиснути їх. Якби так піти до гарде роби й скинути їх бодай на хвилинку! Усі фокс троти — це ж не байка! Але що ж зроблю, як опісля не зможу їх узути наново? Ні! Сиджу. Терпи тіло, як хотіло, — пригадую батькові слова. Дурна! Могла купити на пів номера більші. Надійшла Оришка. — О, ти, як бачу, не пропускаєш ні одного танцю! Маєш щастя ... — Та й ти не пропускаєш! — Так, на жаль, ні з ким не можу танцювати. Мушу балянсувати з тим старим ослом ... — Сядь коло мене. Я тобі скажу щось цікаве. І починаю повторяти все те, що оце почула від мого танцюриста. Оришка зацікавилася. —■ Хто це такий? Танцює досить комічно . . . І вигляд має якийсь такий ... — Який вигляд? — я чую наглий жаль до Оришки. — Ні, ні, він не комічний, він трохи дивний. А який мій жених? І я нічого не говорю! Кріпись! — тисне мені руку й біжить до мами. Мама робить їй якийсь знак. Я лишилася сама. Музиканти настроїли інстру менти й грають вальса. Такий чудесний старий вальс, тато нам його давніше грав на скрипці. Давніше — тепер, мабуть, забув уже. Я слухаю, слухаю, й не бачу того, що дівчата, обтрушуючи для чогось су конки, пішли на середину залі й танцюють. А я, ма буть, одна між мамами сиджу. Ніхто мене не запро шує. Значить, петрушку продаю. Вже не слухаю того гарного вальса, неспокійна й дуже засоромлена, думаю гіркі думи. На великому з золоченими дзигарами годиннику вибиває дванадцять і раптом залю заливають при темнені світла, раз червоні, раз зелені. Пари круж ляють темними силюетами в тому настроєвому освіт ленні, а в моїх очах закрутилася сльоза. Який сором! Встаю й, заваджаючи іншим, пробиваюся до дверей, до одягальні. Ясне світло коридору різонуло по очах, мушу витерти їх хусточкою. ’ Враз передо мною виростає висока постать за мовленого до всіх фокстротів каваліра. Він хапає мене в обійми й тягне ще швидше, як у попередньому шаленому танцю, на залю. Мені на мить видалося, що я побачила вкінці коридору поліційні мундури. Збентежена й повна непорозуміння, хочу запи татися, чого це він ламає засаду танцювати лише фокстрота, але кажу тимчасом: — В кінці коридору поліцаї! — Швидше, швидше, — кидає він мені в вухо і, тиснувши щось тверде до мого боку, втягає в саме коло розтанцьованої публіки. Тут він нахиляє до мене свою високу постать і шепче тихесенько: — Сховайте мені це ... Я беру з його руки щось холодне й тверде, оце, що тиснуло мені бік там у коридорі, і ховаю в зару- кавник, червоний зарукавник, цілий обшитий маками. Тепер ми танцюємо вальса. Ми його взагалі не тан цюємо, тільки притиснуті до себе тулимо між собою маленький зарукавник і безрадно совгаємо ногами. — Ви вальса мабуть не танцюєте так добре, як найдурніший з ідіотських фокстрот, — насмілююся заговорити його стилем. Він вибухає голосним, пере більшено веселим сміхом і підштовхуючи мене своїми довгими ногами, починає співати: — Трам тара там та ті та там . . * * * Світла майже немає на залі, червона лямпа кидає багряні блиски на волосся, на вирізи суконь, на бліде обличчя мого партнера. Вальс триває товго, довго. Тепер зелене світло. Ми всі, як мерці. А вже страшно виглядає мій танцюрист, що перестав співати й витя гає довгу шию в напрямку коридора. Заясніли світла. Музика затихла. Ще так само притулені йдемо до мого місця під дзеркалом й сі даємо обоє. Він не відходить від мене, він мене за бавляє. Високим голосом, у поспіху проковтуючи слова, він говорить, він давиться словами, він засипає мене цитатами, деклямує Лиса Микиту, він кидає імена філософів, чомусь виголошує хемічні формули, латинські фрази, а я мовчу й не дивлюся на нього. Тисну на колінах мій зарукавник і дрижу всім тілом. Він нарешті помітив моє тремтіння й питає, чи мені не холодно. А опісля глянувши коротку мить на мене, говорить: — У вас такі гарні очі! — Ну, цього вже надто багато! Мені гаряче, я хотіла б устати й вийти на холодний коридор, або на балькон. Він просить мене ще так з ним сидіти, не рухатись. І я сиджу. І не рухаюсь із місця, тільки тисну до колін червоний зарукавник. Тоді надходить моя сестра. Вона танцювала без упину. Вітається з моїм знайомим і ніби ненавмисне каже: — Уже по всьому!
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
