Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ Дорога пані Редактор! Збирається Німеччина виплатити якісь відшкодування колишнім OST-івцям. Є у мене в книжці “День подорожі” дещо з життя тих OST- івців. Посилаю Вам. Думаю, що тема “на часі”. Діма ВАЛЯІ СЕЛЯНИН Весною 1942-го року з Києва до Німеччини від’їхав великий транспорт майбутніх “остарбайтерів”. їх позаганяли до товарних вагонів з маленькими заґра тованими віконечками. Серед майбутніх остарбайтерів були робітники, інтелігенти, колишні студенти й учні старших кляс середньої школи, а найбільше - селяни. На ніч цивільно-полонених пасажирів німці зачиняли тяжкими залізними заставками. Вдень двері вагонів лишались відчиненими і на порозі завжди сиділи по черзі невеселі пасажири. Часом хтось із них намагався почати пісню, але пісня, спалахнувши, майже одразу і гасла. Інколи транспорт зупинявся посеред поля, бо ж їхали живі люди. І ось, після однієї такої зупинки, з нашого вагону зник чоловік. То був кремезний селянин у тяжких, незграбних чоботях, на які не зазіхнув жодний німець, бо ті чоботи, мабуть, носив ще батько селянина. Майже увесь час, відколи рушив потяг, кілька годин підряд стояв селянин біля заґратованого віконечка і жадібним зором арештанта дивився на поля. А в очах його світилася туга... Мовчазна, тяжка селянська туга за землю. Можливо, в нього не було ні батька, ні матері, ні жінки, ні дітей і всю його любов, всі думки полонила земля - багатий український чорнозем. Він дивився на землю таким закоханим поглядом, що, здавалось,: земля була для нього і матір’ю, і дружиною, і дитиною... Тож і сумував за тією землею, як русокоса киянка Валя сумувала за мамою. В перший же день нашої подорожі Валя сказала мені, показуючи золотий перстень з дорогоцінним камінчиком на своїй маленькій, ще майже дитячій руці (Валі було п’ятнадцять років): - Це мені мама дала на дорогу... Вона завжди його носила. Просила, щоб я берегла його як пам’ять. - Бережи. - А одна жінка вчора сказала мені, що коли маєш такий перстень, то вже ніколи не вернешся додому. Це на розлуку... Я його викину. -Ти що? - Викину. Краще я без нього повернусь колись до мами, ніж із ним... Валя не докінчила, зняла з руки перстень і задивилась на нього. Я мовчала. Мені було байдуже, що Валя робитиме з перснем. Мені було байдуже, куди іде потяг. Байдуже, назавжди, чи ні, зникає з моїх очей рідна земля українська, байдуже, що буде завтра... Всі почуття немов завмерли. Моя байдужість в той час була подібна до байдужосте хворого на операційному столі, який не відчуває жодного болю під час операції. Валя викинула перстень в пролітаючі мимо кущі. - Тю, дурна, - почувся тонкий жіночий голос, - ну й дурна! Золотого персня викинула. Сказано, не знає ціни золоту. Валя забилась в куток вагону, сіла, охопивши руками коліна, і схилила голову. Плакала зовсім нечутно і тільки плечі, здригаючись, свідчили, що дівчина плаче. Не знаю, чи повернулась Валя з Німеччини додому, до мами, за якою так тужила, а той селянин повернувся того ж дня... На одній із зупинок просто серед поля, коли майбутні “остарбайтери” порозбігались під ріденькі кущики, селянин у старих чоботях вирішив тікати. Була весна. Пробуджена після довгого зимового сну, розпарена щедрим соняшним промінням і весінніми дощами, земля чекала селянських рук. Пишалася своїми безмежними просторами і родючим чорноземом: “Ось я яка! Ідіть до мене, оріть, сійте, працюйте зрання до вечора і не лякайтесь втоми, не нарікайте на неї. За втому я винагороджу вас багатим, щедрим урожаєм. Поспішайте, уже весна”. І селянин не витримав, пішов на поклик своєї землі. Не пішов, а побіг в широко розкриті обійми українського степу, як біжить дитина в обійми матері. Та кущі обабіч колії були занадто ріденькі, а плечі селянина - занадто широкі: його помітили німці. Почулося істеричне “гальт!” і кілька пострілів з рушниці. Але селянин і не думав зупинятися. Швидкими, великими кроками він біг все вперед... Сотні пар очей прикипіли до кремезної постаті селянина, сотні сердець забилися швидше, тривожніше. Сотні постатей подалися вперед, готові щомиті кинутись слідом за селянином. Тоді озвався кулемет. Одна черга, друга, третя... Селянин зупинився. Повільно підняв угору руки, ніби просив допомоги у сонця, похитнувся і впав, обіймаючи рідну землю. Потяг рушив далі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40-41 
42-43 
44 
