Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
тайного Пласту, було дано доручення у Варшаві не піддаватися впливам товаришів з націоналістичної організації та залишитися вірною пластовим провід никам. Як важко було виконати таке доручення — не уявляли собі ті, що його давали. Я була сама, а тут — ціла сильна, велика, та ще й мені дуже симпатична група студентів. Не забуду вершка на той час моєї цивільної від ваги, як гордо відповіла у громаді одному з добрих друзів-студентів, та ще такому, до якого щеміло серце, що не куплю "Вісника”, який він мені про понував, бо ’’такої преси не читаю” . Розуміється, вони всі посміхалися з мене, але Олена Теліга знала про мою відповідь і, як звичайно, дуже обурилася, бож для нас "Вісник” був найкращим українським журналом та ще при такому редакторові, як Донцов. Тому кожний раз, коли її погляд зупинявся на мені, була в ньому не то іронічна, не то поблажлива усмішка, а мені так хотілося завоювати її прихиль ність! Ніяк не розуміла я її захоплення Донцовим, яке усі бачили і яке не було для нікого таємницею. Коли він відвідував Варшаву і нашу громаду, Теліга просто сіяла і не бачила нікого довкруги себе. Розуміється, його доповіді були кульмінаційною точкою для сту дентів і для неї. Мене, однак, приємно вражав його стиль говорення, і не так гострота щодо ідеологіч них противників, як добір слів, у яких було багато перебільшення та лайливости. (Сьогодні так само вражає мене стиль Донцова у книжечці, присвяченій Телізі п.н. "Поетка вогненних меж”). До речі, дороги Теліги і Донцова розійшлися у 1940 році, незадовго перед трагічною смертю Теліги у Києві. 1940 рік — це був трагічний рік розколу в ОУН. Теліга пішла за Ольжичем і групою "мельни- ківців” , Донцов залишився по іншій стороні греблі. Який дивний кінець тих палких почуттів, які Теліга виразно показувала у своїх віршах, присвячених Донцову! Але вертаюся до наших варшавських часів. По блажливість Олени Теліги до малої студентки не змінилася навіть після найбільш драматичного для мене інциденту з деклямацією її поезії. Друзі з управи, що знали мене з Перемиської гімназії як ’’професійну” декляматорку, попросили виголосити поезію Теліги на студентському балі у карнавалі 1938 року. Для мене це була неабияка честь, зокрема, коли взяти до уваги, що я стояла ” на інших позиціях”, як жартома завжди закидали мені. Теліга покликала мене одного вечора до кімнатки у домівці, де просиджувала з Олегом Штулем, і Олег сказав, що буду деклямувати на балі, а Олена про читала з типічною вервою і хистом свого ’’Козачка”, якого хотіла почути на балі. Вірш був недовгий, плив, як кожна її поезія, легко, і вивчити його не було важко. Пр ийшов день балю, і у великій залі зібралося (не пригадую, де це було) елеґантне товариство не лише студентів, але й інших українців, що були в той час у Варшаві. Осередком уваги була Олена — гарна, розсміяна, що кипіла, як завжди, життям і веселістю. Олег заповів початок програми, оркестра пере стала грати, танцюючі розступилися у широке коло і я почала деклямувати ’’Козачка”, стараючись наслі дувати Телігу в її темпераменті. Але у місці ’’Бачиш — стіни зникли, мов примари!”, я глянула на слуха чів, що стояли в ясному світлі рефлекторів, яких ніхто не погасив, і мій зір зупинився на групці біля колюмни. Вони щось шептали до себе і я подумала, що вони критикують мене і мій виступ. У той момент я цілком забула дальший хід поезії, в голові була пустка. Цих кілька секунд тишини, здається, не за буду до смерти. Врешті ноги, що були немов прибиті до блискучої долівки, порушилися і я вибігла зі залі. У маленькій роздягальні поміж вішаками, повними плащів, я про лила море сліз від сорому, розчарування, люті на себе. Знайшла свій плащ і коли хотіла втікати до дому, спокійною ходою підійшов Олег Штуль. Як завжди опанований, тихим голосом старався заспо коїти мене і переконати вернутися на залю, але це викликало нову хвилю сліз, і Олегові не залишилося нічого іншого, як відвезти мене таксівкою додому, при чому я, все ще плачучи, знищила йому позичений смокінґ, на вилогах якого залишилися мокрі сліди моїх сліз. Так сумно закінчилася моя спроба приподоба- тися О. Телізі і хоч після того інциденту ніхто його не згадував і при мені не коментував, я дала собі слово ніколи більше не деклямувати і ... слова до тримала. Напевне ані Теліга, ані інші не брали того нещастя дуже близько, бож довкруги коїлося стільки справді важливого і трагічного, що мусіло сколихну ти всіми, хто жив українським націоналізмом. При йшло трагічне 23-тє травня, і тут я відчула, що мені прощено усі мої гріхи. Ніколи не забуду того тепла і зворушення, коли після телефону від мами з трагіч ною вісткою, що ’’вуйко Євген” вбитий провокатором у Роттердамі, в моїй студентській квартирі з’явилися Олег, Борис і Любко в темних убраннях з поважними обличчями, але з великою теплотою до мене, а Олег передав особистий привіт від Олени Теліги. Цю трагічну для цілого українського світу подію — вбивство Євгена Коновальця — як і наступний 1939 рік з подіями на Карпатській Україні, ми у Вар шаві особливо відчули шиканами і переслідування ми українських студентів зі сторони шовіністичної польської молоді. Наприклад, я єдина (тоді я була на останньому році журналістики) українка мусіла разом з жидами стояти під стіною на всіх викладах. Але, як буває в таких випадках, це лише зблизило нас. Все ж Теліга і тоді не знайшла для мене тієї
Page load link
Go to Top