Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Олена Штокалко РОКИ ЛИХОЛІТТЯ СПОГАД Записати цей епізод з пережитого п’ятдесят років тому спонукала мене недавня смерть Оди Лебедь. Та перш ніж оповім про наше спільне пережиття, почну від моменту, коли я сама стала політичним в’язнем. Ця моя ’’кар’єра” почалася 6 вересня 1936 p., два тижні перед моїм шлюбом. Мене і мого нарече ного заарештувала польська поліція у Володимирі- Волинському, перед крамницею, в якій ми оглядали шлюбні перстені. Поки поліція нас розлучила, на речений встиг мені шепнути: ’’Тримайся міцно і до нічого не признавайся”. Ці слова стали мені девізою і я про них не забувала на допитах. Коли мене та інших в’язнів перевозили зі слідчої до Володимир- ської тюрми, прокуратор наказав мені стати першою в ряді і сказав: ” Це ваш офіцер, коли б ви всі були такі як вона, мали б Україну” . Це, мабуть, тому, що на допитах я сказала, що коли б ОУН мала членами таких недотеп, як я, я ніколи б не називала себе українкою. Посадили мене в камеру розміром три на два з половиною кроки. Ліжка в ній не було, тільки дуже коротка лавка. Келія була дуже холодна. Добре, що І навіть безіменні пребудем вічно з вами — з далеких і таємних тисячоліть незнаних. Від першої жарини, від першої хлібини горять у ваших венах незгублені глибини. І навіть безіменні, і навіть невідчутні, потоптані ордами, загублені, забуті, — ми в кожнім поколінні, невпинно, крок за кроком про себе нагадаєм то мудро, то жорстоко. Непросто ми вмирали: карались і карали. Багато ми губили і в долі відбирали. Ми будем очищатись у вашому сумлінні: не пізно прозрівати і в сотому коліні. І навіть невідчутні, і навіть безіменні, ми вашими руками рвемо окови темні, ми вашими очима, допоки сонце з вами, до зір летіти будем вишневими ночами... м. Львів я мала плащ на кожусі і чоботи, яких взагалі не знімала. Так я просиділа три місяці. З браку руху і холоду я захворіла і мене забрали на кілька днів до в’язничної лікарні. Мої ноги були такі розпухлі, що чобіт не було можна стягнути — мусіли розтинати халяви. В Луцьку було набагато краще, передусім я от римала право на проходи і також дозвіл ходити до в’язничної церкви. Жила у спільній камері, правда, було нас тридцять і вночі всі ми мусіли перевертатися з одного боку на другий одночасно, так було тісно. Нас, націоналісток, було чотири: Марійка Оликсієнко з Туриська, Марійка Ріль і Марійка Волошин з Го- рохівського повіту, ну і я. Інші в’язні були переважно комуністки. Згодом я трохи обжилася, а коли мені дозволили вишивати, почала своїми вишивками при- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top