Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Олена Штокалко РОКИ ЛИХОЛІТТЯ СПОГАД Записати цей епізод з пережитого п’ятдесят років тому спонукала мене недавня смерть Оди Лебедь. Та перш ніж оповім про наше спільне пережиття, почну від моменту, коли я сама стала політичним в’язнем. Ця моя ’’кар’єра” почалася 6 вересня 1936 p., два тижні перед моїм шлюбом. Мене і мого нарече ного заарештувала польська поліція у Володимирі- Волинському, перед крамницею, в якій ми оглядали шлюбні перстені. Поки поліція нас розлучила, на речений встиг мені шепнути: ’’Тримайся міцно і до нічого не признавайся”. Ці слова стали мені девізою і я про них не забувала на допитах. Коли мене та інших в’язнів перевозили зі слідчої до Володимир- ської тюрми, прокуратор наказав мені стати першою в ряді і сказав: ” Це ваш офіцер, коли б ви всі були такі як вона, мали б Україну” . Це, мабуть, тому, що на допитах я сказала, що коли б ОУН мала членами таких недотеп, як я, я ніколи б не називала себе українкою. Посадили мене в камеру розміром три на два з половиною кроки. Ліжка в ній не було, тільки дуже коротка лавка. Келія була дуже холодна. Добре, що І навіть безіменні пребудем вічно з вами — з далеких і таємних тисячоліть незнаних. Від першої жарини, від першої хлібини горять у ваших венах незгублені глибини. І навіть безіменні, і навіть невідчутні, потоптані ордами, загублені, забуті, — ми в кожнім поколінні, невпинно, крок за кроком про себе нагадаєм то мудро, то жорстоко. Непросто ми вмирали: карались і карали. Багато ми губили і в долі відбирали. Ми будем очищатись у вашому сумлінні: не пізно прозрівати і в сотому коліні. І навіть невідчутні, і навіть безіменні, ми вашими руками рвемо окови темні, ми вашими очима, допоки сонце з вами, до зір летіти будем вишневими ночами... м. Львів я мала плащ на кожусі і чоботи, яких взагалі не знімала. Так я просиділа три місяці. З браку руху і холоду я захворіла і мене забрали на кілька днів до в’язничної лікарні. Мої ноги були такі розпухлі, що чобіт не було можна стягнути — мусіли розтинати халяви. В Луцьку було набагато краще, передусім я от римала право на проходи і також дозвіл ходити до в’язничної церкви. Жила у спільній камері, правда, було нас тридцять і вночі всі ми мусіли перевертатися з одного боку на другий одночасно, так було тісно. Нас, націоналісток, було чотири: Марійка Оликсієнко з Туриська, Марійка Ріль і Марійка Волошин з Го- рохівського повіту, ну і я. Інші в’язні були переважно комуністки. Згодом я трохи обжилася, а коли мені дозволили вишивати, почала своїми вишивками при- Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
