Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
крашувати церкву. У кожному узорі я зручно виши вала тризуб та "ОУН”, яких на перший погляд не легко було зауважити. Але на моє нещастя приїхав зі Львова якийсь поліційний аспірант і відразу все роз шифрував. Крім мене настрашився також начальник в’язниці. Приїхав прокуратор. Почалися допити. Я доказувала, що тризуб — це моя "монограма", ” 111” , початкова буква мого прізвища, на яку наложене ”0 ” , початкова буква мого імени. Скінчилося тим, що мені нічого не могли довести. Прокуратор на про щання сказав мені, що коли б я боронила себе на роз праві сама, а не адвокат, то, мабуть, не засудили б мене на чотири роки. Але мене все ж таки покарали. Восени 1938 р. мене перевезли до в’язниці у Фордоні. За мною, звичайно, поїхала моя ’’метрика” і мене відразу посадили на день до темниці. Наступного дня перевели до спільної камери. Там були Оленка Жучок (Жарська), Славка Ковалик і Іванка Грициляк, а незабаром привезли з Луцька Марійку Ріль і Ма рійку Волошин, інші, як і в попередній в’язниці, були комуністки. Ми тут добре були поінформовані про життя поза нашою камерою. Комуністки мали добру систему комунікації (через водяні труби в туалеті) і ми скоро довідалися, що на кримінальному відділі сидить Ода Лебедь. Ми почали домагатися, щоб Оду перевели до нашої камери. Це саме робила вона. Нас усіх покарали. Нашу групу, забравши білизну, залишивши тільки спідниці і блюзки, замкну ли в тісному підвалі. Було дуже зимно, бо було відкрите вікно. Нам не вільно було ні спати, ні сидіти. Ми мусіли ввесь час ходити або стояти під стінами. Оді видумали страшнішу кару. їй забрали увесь одяг і голу замкнули в такий же самий підвал, тільки саму. Вона захворіла і дістала дуже сильну крово течу. Про це ми довідувалися від кримінальних в’яз нів, яким, здається, вдалося передати про це вістку на волю. Приїхав прокуратор і Оду перевели до її попередньої камери. Нас також. Але ми не здавалися і кожного дня на апелі домагалися приєднати до нас Оду. Кожного дня нам начальник відповідав, що ”по- хінськи (по-китайськи) не розуміє”, і за кару обтинав нам харчову пайку наполовину. А за в’язничними мурами щось діялося. Ми чули, зокрема ночами, гуркіт тяжких машин на дорозі, а також метушню у камерах і на коридорі. Все вка зувало на те, що вивозять в’язнів. Врешті і на нас прийшла черга. Нас розбудили посеред ночі, сказали збиратися з усіма речами, погнали на станцію і за- ладували у вагони. їхали ми кілька годин і вранці опинилися у Пьотркові, де нас висадили і завели до в’язниці. Тут нас стрінула радість — до нас приєд нали Оду. Тюрма в Пьотркові, порівнюючи з фордонською, була страшна. Будинок старий, брудний, без води і каналізації. Ліжок не було, ми спали на брудній- пребрудній підлозі і наші тіла вкрилися дрібною червоною висипкою. Нам принесли пляшку сірки і ми замість вмиватися, смарувалися нею. Виглядали як великодні курчата. Але це помогло. Тоді нам ви дали чистий одяг і постіль. Ми десь роздобули пляш ку і нею вичистили підлогу так, що аж блищала. Але все це довго не тривало. 1 вересня ми почули стра шний гук, немов би бомби, але ми не знали, що діється на білому світі і не знали, що почалася війна. З вересня нам видали наш одяг і сказали з речами виходити на подвір’я, де вже було багато в’язнів, здебільшого мужчин. їх поділили на групи і закували. Нас не закували, тільки приєднали до однієї такої закованої групи і погнали пішки. На возі їхали наші речі, жінка та син начальника. Нас в групі було 62 — хлопці і дівчата. Ми довідалися, що нас женуть до Варшави та що залізниця збомбардована. Смак пер ших бомб ми скуштували біля містечка Речева, де бомби попали у віз і забили жінку та сина начальника тюрми. Далі ми йшли лісом до Конська. Там була в’язниця і начальник хотів переночувати, але вона була пуста і він сказав нам ночувати у полі. Вночі скористали з цього деякі хлопці (їх в дорозі роз кували) і втекли. 10 березня нас, дівчат, відлучили від хлопців. Пройшовши з нами кілька кілометрів, начальник ска зав, щоб ми ішли куди хочемо, що він нас "звільняє”. Але ми боялися, що коли відійдемо, вони нас пос тріляють, як тих, що втікали, і тому ми вперто йшли за ними. Ода і Оленка сказали йому, що коли він дійсно хоче нас звільнити, хай видасть нам посвідки. Він спочатку не хотів і слухати, але врешті погодився. І так ми залишилися самі, не знаючи куди іти. Дога дувалися тільки, що фронт десь недалеко, бо з усіх боків чути було стрілянину. Першу ніч ” на волі” ми просиділи в лісі під ста рою сосною. Вранці побачили під лісом хатки, а що були дуже голодні, відважилися зайти до однієї. Там нам дали кілька сухарів і порадили ховатися в лісі. Увечорі, вийшовши з лісу, ми побачили будинок і багато людей коло нього. Коли ми підійшли ближче, виявилося, що це польські вояки. Вони привітали нас лайкою, мовляв, чого волочитеся по нашій землі, ми вас зараз тут викінчимо. І хто знає, як би все скінчилося, коли б не над’їхав німецький танк. Поляки розбіглися, а Ода почала по-німецьки кричати "ря туйте”. З танка вийшов німець, і Ода розповіла йому, хто ми є. Він сказав іти за танком. Недалеко в лісі стояв невеличкий німецький відділ. Вояки варили вечерю, нагодували також нас, а потім порадили лягати спати. Ми примостилися на полянці і скоро заснули. Прокинувшись вранці, побачили що німців немає. Але поки ми надумалися, що нам робити, відділ вернувся. Проте нам не прийшлося радіти, бо старшина сказав, що бути з ними небезпечно. А що ми взагалі не знали, де ми є, він сказав молодшому воякові випровадити нас на шлях. Не встигли ми
Page load link
Go to Top