Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
влево — конвой применяет оружие без предупреж- дения”. Та як тут утриматися! Почулося: ’’Христос Вос- крес!”, "Воістину воскрес!”, ”Що нового, дівчата?", "Дають цукор”. Це була подія. Цукру належало 240 грамів на декаду. Увесь одночасно ніколи не давали. Чотири і п’ять декад пройде, тоді — за 2-3, і то добре. На чальству вигода, а в’язням — подія. Ми ніколи не пропускали нагоди, коли віддаль дозволяла, щоб перегукнутись. Конвой сердився, лаявся, але ніколи не стріляв. На цей раз було інакше. Один з конвоїрів зняв "папашку”, одною чергою поранив щось із десятеро людей у чоловічій колоні. Кілька було серйозних, навіть тяжких поранень. Другого дня чоловіча зона оголосила страйк. Та не дружньо всі підтримали. Тому швидко знайшли ”за- чинщиків”, посадили до в’язниці, а решта страйкарів, скрегочучи зубами, вийшли на роботу. Гнів тлів у серцях в’язнів і бракувало малої іскри, щоб спа лахнула пожежа. Це сталося 18 травня 1953 року. З Магадану привезли "битовиків”. Між ними були і убивці-рецидивісти. Досі в таборі були лише по літичні. Довідавшись, що поруч жіноча зона, тільки перебратися через два мури, битовиків ніщо вже не спиняло. Почали вивалювати в мурі діру якоюсь колодою. Чоловіки-політв’язні звернулися до конвою та їх начальників, щоб дозволили їм навести порядок, бо вони не допустять, щоб їх сестер і подруг ґвал тували. їх прохання покрили мовчанкою. Заговорили зброєю вже тоді, коли в отвір кинулися з битовиками і політв’язні. Жінок поквапливо закрили в бараках, та коли третій барак не встигли закрити, тут усі й розташувалися. ’’Битовики”, правда, не бешкетували. Якщо врахувати жінок, то значна перевага була на боці політв’язнів. Вони, "битовики”, тільки просили чаю, з якого робили чефір, та зубну пасту, яку роз водили водою й пили. Хлопці домовилися з ’’би товиками”, що разом покинуть жіночу зону. Хлопці післали розвідників, які посвистом мали сповістити, що шлях до чоловічої зони свобідний. Посвист про лунав удосвіта. Чоловіки кинулись до виходу і зразу ж почулася стрілянина. Усі поспіхом повернулися до бараку, підбираючи поранених. Двері забарикаду вали. Усе, що було у нас біле і чисте, пішло на перев’язувальний матеріал. Крім перевареної води, у нас не було жодних антисептичних середників. Були тяжко поранені, яким необхідна була негайна опе рація. Домовилися з нашими "охоронцями”, щоб тяжкопоранених забрали до лікарні. Ті погодилися. Уранці повернулися з нічної зміни жінки і почали нам гукати: ’’Навіщо віддали поранених, їх повісили на запретці і фотографують”. Та вже було пізно, ми вірили, що хоч тяжкопоранених будуть вважати за людей. Незабаром приїхала комісія з Алма-Ати. Обіцяли розібратися, покарати винних у цьому жорстокому розстрілі, а нам наказали іти на роботу, поки з тою справою розберуться. Увечорі, коли ми повернулися з роботи, дові дались: хлопців-політв’язнів закрили в карцері жіно чої зони, битовиків вивозять, діру в мурі сам генерал із солдатами замурували. Нікого не притягнено до відповідальності з тих, що дали наказ стріляти, — навпаки, між політв’язнями шукають знову ’’зачин- щиків”. Ще не встигли ми переодягнутися, як на вулиці пролунали крики: "Знову розбивають мури!” Господи, що діялось! У десятитисячному натовпі кожний шукав рід ного, свояка, друга, знайомого. Я кричала ’’тату!”, а ті, що бачили нашу зустріч, плакали. Всю ніч говори ли, стрічалися, знайомились. А наступного дня відбувся похорон. У лікарні померли три тяжко поранені під час першого роз стрілу: з Волині молодий хлопець Сергій, один ”би- товик”, один уродженець Середньої Азії — магоме танин. Пригадую епізод, пов’язаний з похороном. Ми одягали Сергія у вишиту сорочку. Друзі ’’битовика” і магометанина запротестували, що ми робимо різницю між небіжчиками, свого краще приодягни. І довелося хлопцям пошукати ще дві вишиванки, щоб одягти всіх однаково. Пригадую чотирьох священиків: о. Василь Куцах, о. Петро Кошіль, о. Пулковський і о. Євген із Закарпаття. Були православні священики, католицькі з Прибалтики, був румунський священик і мулла, що проводжав в останню дорогу магоме танина. О. Євген із Закарпаття, до речі, через кілька днів теж загинув. Хор, зібраний нашвидкоруч, ще й не зіспіваний, звучав зворушливо і щиро. Виступало багато про мовців усіх народностей і віросповідань. Від жінок- українок виступала Нуся Михалевич зі Славська. Відспівали панахиду, помолилися, заспівали "Віч ная пам’ять”, і труни на плечах у великій скорботі занесли на прохідну — їх відвезли на тюремний цвинтар. Продовження в наступному числі "Біль”. Альманах. Випуск пер ший. Меморіал. Львів, 1990.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
