Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
влево — конвой применяет оружие без предупреж- дения”. Та як тут утриматися! Почулося: ’’Христос Вос- крес!”, "Воістину воскрес!”, ”Що нового, дівчата?", "Дають цукор”. Це була подія. Цукру належало 240 грамів на декаду. Увесь одночасно ніколи не давали. Чотири і п’ять декад пройде, тоді — за 2-3, і то добре. На чальству вигода, а в’язням — подія. Ми ніколи не пропускали нагоди, коли віддаль дозволяла, щоб перегукнутись. Конвой сердився, лаявся, але ніколи не стріляв. На цей раз було інакше. Один з конвоїрів зняв "папашку”, одною чергою поранив щось із десятеро людей у чоловічій колоні. Кілька було серйозних, навіть тяжких поранень. Другого дня чоловіча зона оголосила страйк. Та не дружньо всі підтримали. Тому швидко знайшли ”за- чинщиків”, посадили до в’язниці, а решта страйкарів, скрегочучи зубами, вийшли на роботу. Гнів тлів у серцях в’язнів і бракувало малої іскри, щоб спа лахнула пожежа. Це сталося 18 травня 1953 року. З Магадану привезли "битовиків”. Між ними були і убивці-рецидивісти. Досі в таборі були лише по літичні. Довідавшись, що поруч жіноча зона, тільки перебратися через два мури, битовиків ніщо вже не спиняло. Почали вивалювати в мурі діру якоюсь колодою. Чоловіки-політв’язні звернулися до конвою та їх начальників, щоб дозволили їм навести порядок, бо вони не допустять, щоб їх сестер і подруг ґвал тували. їх прохання покрили мовчанкою. Заговорили зброєю вже тоді, коли в отвір кинулися з битовиками і політв’язні. Жінок поквапливо закрили в бараках, та коли третій барак не встигли закрити, тут усі й розташувалися. ’’Битовики”, правда, не бешкетували. Якщо врахувати жінок, то значна перевага була на боці політв’язнів. Вони, "битовики”, тільки просили чаю, з якого робили чефір, та зубну пасту, яку роз водили водою й пили. Хлопці домовилися з ’’би товиками”, що разом покинуть жіночу зону. Хлопці післали розвідників, які посвистом мали сповістити, що шлях до чоловічої зони свобідний. Посвист про лунав удосвіта. Чоловіки кинулись до виходу і зразу ж почулася стрілянина. Усі поспіхом повернулися до бараку, підбираючи поранених. Двері забарикаду вали. Усе, що було у нас біле і чисте, пішло на перев’язувальний матеріал. Крім перевареної води, у нас не було жодних антисептичних середників. Були тяжко поранені, яким необхідна була негайна опе рація. Домовилися з нашими "охоронцями”, щоб тяжкопоранених забрали до лікарні. Ті погодилися. Уранці повернулися з нічної зміни жінки і почали нам гукати: ’’Навіщо віддали поранених, їх повісили на запретці і фотографують”. Та вже було пізно, ми вірили, що хоч тяжкопоранених будуть вважати за людей. Незабаром приїхала комісія з Алма-Ати. Обіцяли розібратися, покарати винних у цьому жорстокому розстрілі, а нам наказали іти на роботу, поки з тою справою розберуться. Увечорі, коли ми повернулися з роботи, дові дались: хлопців-політв’язнів закрили в карцері жіно чої зони, битовиків вивозять, діру в мурі сам генерал із солдатами замурували. Нікого не притягнено до відповідальності з тих, що дали наказ стріляти, — навпаки, між політв’язнями шукають знову ’’зачин- щиків”. Ще не встигли ми переодягнутися, як на вулиці пролунали крики: "Знову розбивають мури!” Господи, що діялось! У десятитисячному натовпі кожний шукав рід ного, свояка, друга, знайомого. Я кричала ’’тату!”, а ті, що бачили нашу зустріч, плакали. Всю ніч говори ли, стрічалися, знайомились. А наступного дня відбувся похорон. У лікарні померли три тяжко поранені під час першого роз стрілу: з Волині молодий хлопець Сергій, один ”би- товик”, один уродженець Середньої Азії — магоме танин. Пригадую епізод, пов’язаний з похороном. Ми одягали Сергія у вишиту сорочку. Друзі ’’битовика” і магометанина запротестували, що ми робимо різницю між небіжчиками, свого краще приодягни. І довелося хлопцям пошукати ще дві вишиванки, щоб одягти всіх однаково. Пригадую чотирьох священиків: о. Василь Куцах, о. Петро Кошіль, о. Пулковський і о. Євген із Закарпаття. Були православні священики, католицькі з Прибалтики, був румунський священик і мулла, що проводжав в останню дорогу магоме танина. О. Євген із Закарпаття, до речі, через кілька днів теж загинув. Хор, зібраний нашвидкоруч, ще й не зіспіваний, звучав зворушливо і щиро. Виступало багато про мовців усіх народностей і віросповідань. Від жінок- українок виступала Нуся Михалевич зі Славська. Відспівали панахиду, помолилися, заспівали "Віч ная пам’ять”, і труни на плечах у великій скорботі занесли на прохідну — їх відвезли на тюремний цвинтар. Продовження в наступному числі "Біль”. Альманах. Випуск пер ший. Меморіал. Львів, 1990.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
