Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
КРІЗЬ ПОРИВИ життя ГАННА СОВАЧЕВА СПОГАДИ — ВІЙНА І ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ Продовження Також поведінка службовців доводила не раз до розпуки. їх, правда, зменшилося, але крім кількох певних, все було багато таких, що були завжди гото ві до втечі. Наприклад, треба вислати когось із службовців до поблизького шпиталю, щоб зібрати там потрібні відомості. Він повертається щойно за два тижні. У міжчасі ми вже змінили місце постою або збираємося виїхати, і відомості вже непотрібні. — Скільки вам треба будо днів на цю поїздку? — Питається Василь. — Один або два, — відповідає. Чому ж ви були два тижні? — Поїздів не було! — А це ж п’ять верст до того шпиталю! — Я не обов’язаний ходити пішки, — відповідає зухвало. Пам’ятаю клопоти з щоденною поштою. Службовці, що полагоджували це, ніколи не встига ли записувати всіх паперів. Накопичилося їх щось штук двісті. Василь попрохав, щоб я допомагала в цьому. Ми обоє з Лютим-Лютенком просиділи од ного дня до півночі і все записали. Другого дня, коли службовці прийшли до праці, страшенно здивува лися, що все вже вписане. Як дуже бракувало нам вправних рук у такий пекучий час! Згодом виринуло для мене ще одне навантаження. Було значно вигідніше нам усім харчуватися разом, аніж кожному окремо. Отже ми з дружиною Люто- го-Лютенка поділили працю між собою: одного дня вона варила, я допомагала в канцелярії, а другого дня я варила, а вона працювала в канцелярії. Так ми чергувались у роботі і в обох ділянках був сякий-та- кий порядок. Я не кажу, що в нас не було ідейних, тямущих людей, але їх було дуже мало. Не було витрива- лости, відчувалось у повітрі, що все розвалюється. Крадіж процвітала. Якийсь начальник евакуаційного пункту ’’придбав” три тисячі комплетів білизни, а хво рих на тиф не було в що переодягнути. Один полков ник зарезервував для себе цілу санітарну "летючку” з автом, а хворих перевозили теплушками. Василь алярмував на всі боки, навіть їздив до Головного Отамана. Але навіть Петлюри накази лишалися без наслідків. Члени Директорії Швець і Макаренко їздили в пульманівських вагонах, що були відчеплені від якогось санітарного поїзду, і, не зважаючи на наказ Головного Отамана, не повертали їх. Бувало й таке, що хворого на тиф приносили на ношах до кан целярії Санітарної управи й казали: — "Робіть із ним, що хочете!” Становище Василя було нестерпне. Велика відповідальність без найменшої екзекутиви! Особливо під час евакуації, коли службовці розбі галися, не було кому виконати й найдрібнішого доручення. Коли нам прийшлося переступити Збруч, то нас було всього 13 душ! Виїхали лиш найбільше здисципліновані люди. Пам’ятаю, як перед виїздом із Тернополя до Бродів, Чепілка (згодом загинув у повстанні) диригував імпровізованим хором, що співав ’’Тече річка невеличка”... Зловісна то була річка! Лютий-Лютенко завідував аптекарським від ділом при Санітарній управі. Василь знав його давно. Це був лікарський помічник по освіті і переконаний українець. Я знала його ще з Москви, де Лютий служив фельдшером в 15 Київському полку. Кож ного разу при евакуації медичного майна обидва сва рилися, і Лютому перепадало від Василя. Він заїкав ся, а при хвилюванні цей недолік особливо відчував ся. Василь, нервуючись, теж тратив терпеливість. Але все ж вони любили себе і вірили один одному. Лютий був родом із Кавказу. Вже лікарським поміч ником він закінчив фармацевтику при Московському університеті. Це була рідкої чесноти людина. Пам’ятаю і смішний випадок, як він раз прийшов до Василя з проханням улаштувати якусь дівчину на посаду в фармацевтичний відділ. Василь, сміючись, сказав йому: — а що мені ваша жінка скаже? Що то за дівчина? — Бідна, не має що їсти, сирітка, галичанка, — зіщулився Лютий. — Ой, ой! Ну, хай прийде завтра, подивлюся на неї! На другий день жінка Лютого зо мною, ховаю чись за двері, умирали зі сміху, коли побачили жінку років 45 із підведеними бровами і дитячими манерами у Василя на прийомі. Після оглядин цієї "сирітки” Василь заявив Лютому: — Ні, голубе, я потребую грамотної людини і в жодному разі не польки! Це раз. Охоче вірю, що в неї немає ні тата ні мами, — перебив він знову Лютого, — але не можу її взяти! Лютий довго не міг простити Василеві його ”не- вблаганности”, а ми на кожну нову кандидатку до праці питали, чи то "сирітка” — на що одержували від нього сердитий погляд. За нашу працю ми з Лютою мали визначену платню, але призначили її для дитячого притулку в Тернополі, а такому ж притулкові у Бродах Василь виєднав допомогу в міністерстві. Взагалі тоді не було ще видно антагонізму між галичанами й придніпрян- цями. Тому нас дуже вразила відозва Івана Гера симовича, щоб селяни продавали нам харчі лиш в обмеженій кількості. У Бродах ми простояли два, а може й три місяці. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
