Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Олена Залізняк Сьогочасні Катерини Сидять напроти мене дві, та кі вони різні і такі подібні сво єю незавидною долею — ті га лицькі дівчата з нешлюбними дітьми. Одна висока, струнка, куче рява чорнявка. Ледве помітно скісні очі й вистаючі вилиці на водять думку, що в їх околиці поселились у давнину розбиті татарські загони. Говорить скоро, ясно, бт- верто. Привезли її сюди в 1941 р. німці разом із іншими дівчата ми в їхнього села в Самбірщи- ні.* Але товаришок уже нема, одних репатріювали зараз у 1945 р. другі виїхали вже до Англії, Канади, Аргентини. Ті з краю не написали нічого, хоч обіцювали і з дому немає віст ки від кінця війни. Працює в “бавера”, була чотири роки в одного, а тепер у другого. У першого краще було, але як сказали в 1945 p., що не му сять там бути, де їх завезли, то вона пішла геть, хоч знала, що буде їй гірше — бо так щось у ній бунтувалося. Знає всяку роботу, — тепер волочить, ко пає, садить; влітку косить сіно, збіжжя, працює при молотілці, ладить і рубає дерево, а коім того стайня, корови — поботи є від світанку до ночі. Як пои- їхала, не вміла тне того, їй ли ше на 14-тий рік пішло було. Г осподар платить їй, як припи сує, але половину з того дає одній жінці, що годує й^ догля дає її дитину — 4-літнього хлопчика. А другої половини платні не вистає, іттоб зодягну ти себе і дитину. Виїхати ніку ди не може, зголошувалась та жінок із нешлюбними дітьми не беруть. А тут говооять, що і в бавера не можна буде пла- цювати чужим — як схочуть свої робітниці, австріячки йти на ту поботу. —” Як же таку малу, чотио- надиятьлітню забпали з дому на роботу? — питаюся. — Бо я вже висока була, здо рова, та й тому — кяже якось змішано — та що мій тато за Польщі тпимав з поляками. На- говопили йому, ітто він шляхта, що не годиться йому, шляхти чеві та громадському писареві заодно бути з хлопами та й він записався до шляхти. А мама через те довго плакали, від лю дей бокували, до церкви всти- дались піти. Та й від тої жури померли. Усе казали, що нас за те Бог покарає. А я що винна? Я ще тоді мала була! — сказа ла якось задумано. Друга дівчина дрібна, ху дорлява, бліде, умучене облич чя, ясне неначе споловіле во лосся. Сірі очі дивляться не-, певно, не то розгублено, не то залякано. Нагадує якусь пере лякану птаху, що безрадно при сіла у траві. Скупа вона на сло ва — говорить мало, спровола. Привезли її на роботу у 1942 р. з Богородчанщини. Вже вось мий рік в одного бавера пра цює. Вона була найстарша до ма, тому вибрали її до транс порту — казали, що й так дру гі діти лишаються при родичах, мусять одну віддати. Зразу пи сали до неї з дому, аж потім раз прийшов лист, що кудись їх забірають і від тоді ні слова. А її лист вернувся з допискою, що таких у селі немає. їй тепер 22 роки, в неї дівчинка, триліт ня. Бавер за Гітлера нічого їй не платив, а тепер- четверту ча стину того що належиться. Але дитина при ній. Як вона йде в поле, дитина з баверськими дітьми лишається. Часто пош- туркують її — та баверка все їсти дасть і молока не жаліє. До стайні, до коров все бере дитину зо собою, бодай там до неї говорить. А зодягнути нема у що і така марненька, боязка, їй кажуть, що бавер повинен платити, скільки належиться, але вона не буде домагатися. Один місяць заплатить, а на другий викине з хати — хто ж її з дитигіою тепер прийме? — А я до свого синка лиш раз на тиждень забіжу, в неді лю, бо далеко — каже друга. Та йому добре, такий чистень кий, румяний, розумний — ціл ком до “нього” вдався. І та жінка його любить і її діти; він її кличе “мутті”, а не мене. Ме ні каже “Юлі” І злоститься, як говорю до нього по свому. Du Bohm, ich v-ersteh dich nicht ■— кричить. Так його навчили, проговорила скоро, нахмурив шися. Згадка про “нього” дозволяє зачепити й цю тему. — Не можете ви дівчата, до магатися, щоб батьки дітей платили на їх прожиток, вихо вання? Хто ж вони такі, де жи вуть? Лице високої дівчини вкрива ється густим румянцем. — То був бельгійський поло- неий, працював у того ж баве ра що й я. Він із Кент, шість років старший від мене, учений був, розумний, тепер він стар шина, проговорила скоро, не мов захоплено. Ми хотіли по- биратись, ходили до священика та він казав, що йому не вільно вінчати полонених. — Як же ви розмовляли? — питаюся. — По німецьки, він умів і я вже навчилась була. Лише раз як хворий був, велику гарячку мав, зривався, говорив без па мяті — тоді я не розуміла йо го, по своєму говорив. Просив, щоб не відставляти його до та бору полонених, бо там на певно помре. І лежав шість ти жнів на сіні у стодолі — ніхто не знав про те лиш баверка та я. Я доглядала його, як із праці прийшла — доносила їсти, во ди, оклади робила. Потім мені його мама й сестра такі гарні листи писали, дякували, що я йому життя врятувала. Як їхав додому, хотів, щоб я з ним “на зелено” їхала, бо так не хотіли пустити, а дитину щоб лишила. Але я не могла. Дитині пів ро ку було. Я ж його за Гітлера ще маленького не хотіла дати до закладу, до Пассав, свари лась, казала, що мене могли на силу забрати з дому, а дитини не дам. Ще пів ро'ку писав він до мене, обіцював забрати ту ди — всі листи маю. Я їздила до Лінцу, до бельгійської комі сії, щоб мене з дитиною до нього пустили, що дитина його. Казали мені: “нема ради, то війна була” — Та ж він напевне не від мовився б від своїх обовязків для дитини, кажу їй. — Ні, не хочу! — каже рішу че, а уста затиснулись якось бо- Закінчення на стор. 8 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
