Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
Олена Залізняк Сьогочасні Катерини Сидять напроти мене дві, та кі вони різні і такі подібні сво єю незавидною долею — ті га лицькі дівчата з нешлюбними дітьми. Одна висока, струнка, куче рява чорнявка. Ледве помітно скісні очі й вистаючі вилиці на водять думку, що в їх околиці поселились у давнину розбиті татарські загони. Говорить скоро, ясно, бт- верто. Привезли її сюди в 1941 р. німці разом із іншими дівчата ми в їхнього села в Самбірщи- ні.* Але товаришок уже нема, одних репатріювали зараз у 1945 р. другі виїхали вже до Англії, Канади, Аргентини. Ті з краю не написали нічого, хоч обіцювали і з дому немає віст ки від кінця війни. Працює в “бавера”, була чотири роки в одного, а тепер у другого. У першого краще було, але як сказали в 1945 p., що не му сять там бути, де їх завезли, то вона пішла геть, хоч знала, що буде їй гірше — бо так щось у ній бунтувалося. Знає всяку роботу, — тепер волочить, ко пає, садить; влітку косить сіно, збіжжя, працює при молотілці, ладить і рубає дерево, а коім того стайня, корови — поботи є від світанку до ночі. Як пои- їхала, не вміла тне того, їй ли ше на 14-тий рік пішло було. Г осподар платить їй, як припи сує, але половину з того дає одній жінці, що годує й^ догля дає її дитину — 4-літнього хлопчика. А другої половини платні не вистає, іттоб зодягну ти себе і дитину. Виїхати ніку ди не може, зголошувалась та жінок із нешлюбними дітьми не беруть. А тут говооять, що і в бавера не можна буде пла- цювати чужим — як схочуть свої робітниці, австріячки йти на ту поботу. —” Як же таку малу, чотио- надиятьлітню забпали з дому на роботу? — питаюся. — Бо я вже висока була, здо рова, та й тому — кяже якось змішано — та що мій тато за Польщі тпимав з поляками. На- говопили йому, ітто він шляхта, що не годиться йому, шляхти чеві та громадському писареві заодно бути з хлопами та й він записався до шляхти. А мама через те довго плакали, від лю дей бокували, до церкви всти- дались піти. Та й від тої жури померли. Усе казали, що нас за те Бог покарає. А я що винна? Я ще тоді мала була! — сказа ла якось задумано. Друга дівчина дрібна, ху дорлява, бліде, умучене облич чя, ясне неначе споловіле во лосся. Сірі очі дивляться не-, певно, не то розгублено, не то залякано. Нагадує якусь пере лякану птаху, що безрадно при сіла у траві. Скупа вона на сло ва — говорить мало, спровола. Привезли її на роботу у 1942 р. з Богородчанщини. Вже вось мий рік в одного бавера пра цює. Вона була найстарша до ма, тому вибрали її до транс порту — казали, що й так дру гі діти лишаються при родичах, мусять одну віддати. Зразу пи сали до неї з дому, аж потім раз прийшов лист, що кудись їх забірають і від тоді ні слова. А її лист вернувся з допискою, що таких у селі немає. їй тепер 22 роки, в неї дівчинка, триліт ня. Бавер за Гітлера нічого їй не платив, а тепер- четверту ча стину того що належиться. Але дитина при ній. Як вона йде в поле, дитина з баверськими дітьми лишається. Часто пош- туркують її — та баверка все їсти дасть і молока не жаліє. До стайні, до коров все бере дитину зо собою, бодай там до неї говорить. А зодягнути нема у що і така марненька, боязка, їй кажуть, що бавер повинен платити, скільки належиться, але вона не буде домагатися. Один місяць заплатить, а на другий викине з хати — хто ж її з дитигіою тепер прийме? — А я до свого синка лиш раз на тиждень забіжу, в неді лю, бо далеко — каже друга. Та йому добре, такий чистень кий, румяний, розумний — ціл ком до “нього” вдався. І та жінка його любить і її діти; він її кличе “мутті”, а не мене. Ме ні каже “Юлі” І злоститься, як говорю до нього по свому. Du Bohm, ich v-ersteh dich nicht ■— кричить. Так його навчили, проговорила скоро, нахмурив шися. Згадка про “нього” дозволяє зачепити й цю тему. — Не можете ви дівчата, до магатися, щоб батьки дітей платили на їх прожиток, вихо вання? Хто ж вони такі, де жи вуть? Лице високої дівчини вкрива ється густим румянцем. — То був бельгійський поло- неий, працював у того ж баве ра що й я. Він із Кент, шість років старший від мене, учений був, розумний, тепер він стар шина, проговорила скоро, не мов захоплено. Ми хотіли по- биратись, ходили до священика та він казав, що йому не вільно вінчати полонених. — Як же ви розмовляли? — питаюся. — По німецьки, він умів і я вже навчилась була. Лише раз як хворий був, велику гарячку мав, зривався, говорив без па мяті — тоді я не розуміла йо го, по своєму говорив. Просив, щоб не відставляти його до та бору полонених, бо там на певно помре. І лежав шість ти жнів на сіні у стодолі — ніхто не знав про те лиш баверка та я. Я доглядала його, як із праці прийшла — доносила їсти, во ди, оклади робила. Потім мені його мама й сестра такі гарні листи писали, дякували, що я йому життя врятувала. Як їхав додому, хотів, щоб я з ним “на зелено” їхала, бо так не хотіли пустити, а дитину щоб лишила. Але я не могла. Дитині пів ро ку було. Я ж його за Гітлера ще маленького не хотіла дати до закладу, до Пассав, свари лась, казала, що мене могли на силу забрати з дому, а дитини не дам. Ще пів ро'ку писав він до мене, обіцював забрати ту ди — всі листи маю. Я їздила до Лінцу, до бельгійської комі сії, щоб мене з дитиною до нього пустили, що дитина його. Казали мені: “нема ради, то війна була” — Та ж він напевне не від мовився б від своїх обовязків для дитини, кажу їй. — Ні, не хочу! — каже рішу че, а уста затиснулись якось бо- Закінчення на стор. 8 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
