Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
ги — пп. Русинова, Дучимінсь- ка й Голіната. Якеж було моє здивування, коли мене завели в ту сліпу вуличку і спрямували на подвіря того малого доми- ку, до якого я ходила ще 2-3 роки тому до школи! Напроти нас вийшла “чорна пані”, д ми дітвора й не знали, що в цій хаті живе ота визначна україн ська громадянка, яка мусіла від- наймати свої^айкращі кімнати для крикунівлітояли ми на по- двірі і знов усі пані щось між сооою говорили, а потім Коо- ринська попрохала зайти в ха ту. Спершу заходилось низень кими дверми до кухні, а з неї до кімнати направо, на дверях якої висіли модні тоді вишневі портієри. Кімната була невели ка, понура, скромно обставлена. При столику, коло вікна сиділа молода дівчина, як я довідала ся потім, жидівочка, якій Коб ринська диктувала свої твори, а вона записувала їх. Ми недов го задержувались, бо не хотіли забирати часу, бачучи, що є за мовлена до праці дівчина. Па- мятаю, що Кобринська, помі тивши здивування на обличчі присутніх пань, похвалила дів чину, що вона добре пише і теж добре знає нашу мову. Час від часу приходила пись менниця на спірітистичні сеан си до пані Мілі Ганкевичевої, де викликали духів. Коли все було приготоване якслід, най- важніше столик без одного цьвяшка, Кобринська клала са ма руку на тарелик і викликала якогось духа — Шевченка, Франка, Хмельницького чи Ма зепи. До такої “роботи” треба було покласти дві руки різних людей, а Кобринська була та ка нервово-вразлива, що посу дина слухалась її самої. Тарелик під її рукою починав посувати ся, а хтось із присутніх запису вав — нераз виходили прекрас ні вірші чи відповіді на ставлені запити. Мені, 13-літній дівчинці, теж хотілося попробувати тієї забави, а що Наталя Кобрин ська побачила мої блискучі очі й румянець на щоках, позволи ла мені покласти руку біля сво єї. Але тарелик не рухався! — Видно, що ти не віриш у те, коли духи тебе не слухають, бо ти ще й смієшся, сказала, А я подумала, що це вона сама ле генько посуває тарілкою. Коли я забрала свою руку, тарілка "поїхала" дальше. Вже 1912 р. весною приїхала я зі Львова до Болехова на Ве ликодні свята. Я саме верталася з мешкання дра Л. Ганкевича, що жив тоді в камяниці згада ної Сальки, заплакана, бо дові далась ближче про смерть його дружини Мілі, що померла пі сля операції у Відні. На пішо ході коло костела стрінула я Кобринську. Я привіталась і ми розговорились. — “Чи не всту пили Ви, Зо сю, до театру? (Це натяк на те, що я добре грала в аматорських дитячих виставах і деклямувала чи співала на всіх болехівських концертах чи по- писах у школі). — Ні, я вчуся в українській школі ім. Шевчен ка у Львові. На те відповіла Кобринська, що я певне чуюся щасливою, бо ж це була моя мрія жити у Львові і вчитись в українській школі. — От я дов го зі своїми батьками говорила дома польською мовою, бо то ді був такий час — така мода, завважила Кобринська. На цьо му ми розпрощалися й розій шлись. Аж у 1914 р. стрінулися ми знов, коли я приїхала на вака ції зі своєю мамою до Болехо ва. Наприкінці липня мати по їхала за справою до Львова, а я замешкала у п-ва Русинів. Та 1 серпня вибухла перша світо ва війна, почалась мобілізація і вже ані я до Львова, ані мати до Болехова приїхати не могли. Австрійські військові комуніка- ти сповіщали про велику побі- ду над москалями, а гук гармат чути було щораз ближче і три вожні вістки подавали, що ось- ось треба було сподіватись приходу ворожого війська. Ми всеж таки не вірили, бігали вве- чорі о 6-тій годині під дім Пе- тровичевої й читали офіційні комунікати. Але вони були так складені, що не можна було відгадати з них справжнього стану. Там зустрічали ми вже втікачів на возах і “пантофле- ва пошта” говорила щось зов сім протилежне урядовим ко- мунікатам. Люди радились, що робити. Одні рішались лиша тися на місці, інші, переважно державні урядовці, постанови ли виїхати. До дому Русинів у тому часі Кобринська прихо дила по кілька разів на день. Вона була дуже схвильована, бо панічно боялася москалів, про звірства яких ходили тоді фантастичні вістки. По довгих нарадах у Русинів рішено виїхати возами у “най безпечніше” місце — до Брязи в Карпатах, недалеко від Боле хова, бо там мовляв, москалі чомусь не прийдуть. Перша по їхала туди для святого спокою Кобринська. Русини зі свояка ми та зі мною мали приїхати туди за 2-3 дні. Та сталося інак ше. Урядовці прямували кіньми (яких до речі дуже важко було знайти, бо їх військо по доро зі забирало на підводи) на Та- няву, Любінці а потім залізни цею на Сколе, Лавочне, через Мадярщину на захід і туди по становили їхати й Русини. Ба гато вплинула на цю зміну на пряму вразливість Кобринської, що замучувала нас страшними вістками. Тимчасом до Брязи прийшли москалі скорше, як до Болехова, верхами гір і Коб ринська щасливо вернулася на зад. Я вже була заміжня, як розка зувала мені моя мати про остан ні дні нашої письменниці. Міс цеві люди розказували їй, що Кобринська жила перед смертю в великій біді. Були тоді стра шні метелиці, сніговії й ніхто її ■ не відвідував і не допомагав їй. А коли померла, то на похо роні теж майже нікого не було з тієї самої причини. Хата її перейшла на власність захорон- ки-сиротинця, яким опікува лись наші монахині на чолі з о. Сухим. Така була гірка старість і смерть нашої великої піонір- ки. Не знати чи лишився хоч слід по її могилі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
