Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
ги — пп. Русинова, Дучимінсь- ка й Голіната. Якеж було моє здивування, коли мене завели в ту сліпу вуличку і спрямували на подвіря того малого доми- ку, до якого я ходила ще 2-3 роки тому до школи! Напроти нас вийшла “чорна пані”, д ми дітвора й не знали, що в цій хаті живе ота визначна україн ська громадянка, яка мусіла від- наймати свої^айкращі кімнати для крикунівлітояли ми на по- двірі і знов усі пані щось між сооою говорили, а потім Коо- ринська попрохала зайти в ха ту. Спершу заходилось низень кими дверми до кухні, а з неї до кімнати направо, на дверях якої висіли модні тоді вишневі портієри. Кімната була невели ка, понура, скромно обставлена. При столику, коло вікна сиділа молода дівчина, як я довідала ся потім, жидівочка, якій Коб ринська диктувала свої твори, а вона записувала їх. Ми недов го задержувались, бо не хотіли забирати часу, бачучи, що є за мовлена до праці дівчина. Па- мятаю, що Кобринська, помі тивши здивування на обличчі присутніх пань, похвалила дів чину, що вона добре пише і теж добре знає нашу мову. Час від часу приходила пись менниця на спірітистичні сеан си до пані Мілі Ганкевичевої, де викликали духів. Коли все було приготоване якслід, най- важніше столик без одного цьвяшка, Кобринська клала са ма руку на тарелик і викликала якогось духа — Шевченка, Франка, Хмельницького чи Ма зепи. До такої “роботи” треба було покласти дві руки різних людей, а Кобринська була та ка нервово-вразлива, що посу дина слухалась її самої. Тарелик під її рукою починав посувати ся, а хтось із присутніх запису вав — нераз виходили прекрас ні вірші чи відповіді на ставлені запити. Мені, 13-літній дівчинці, теж хотілося попробувати тієї забави, а що Наталя Кобрин ська побачила мої блискучі очі й румянець на щоках, позволи ла мені покласти руку біля сво єї. Але тарелик не рухався! — Видно, що ти не віриш у те, коли духи тебе не слухають, бо ти ще й смієшся, сказала, А я подумала, що це вона сама ле генько посуває тарілкою. Коли я забрала свою руку, тарілка "поїхала" дальше. Вже 1912 р. весною приїхала я зі Львова до Болехова на Ве ликодні свята. Я саме верталася з мешкання дра Л. Ганкевича, що жив тоді в камяниці згада ної Сальки, заплакана, бо дові далась ближче про смерть його дружини Мілі, що померла пі сля операції у Відні. На пішо ході коло костела стрінула я Кобринську. Я привіталась і ми розговорились. — “Чи не всту пили Ви, Зо сю, до театру? (Це натяк на те, що я добре грала в аматорських дитячих виставах і деклямувала чи співала на всіх болехівських концертах чи по- писах у школі). — Ні, я вчуся в українській школі ім. Шевчен ка у Львові. На те відповіла Кобринська, що я певне чуюся щасливою, бо ж це була моя мрія жити у Львові і вчитись в українській школі. — От я дов го зі своїми батьками говорила дома польською мовою, бо то ді був такий час — така мода, завважила Кобринська. На цьо му ми розпрощалися й розій шлись. Аж у 1914 р. стрінулися ми знов, коли я приїхала на вака ції зі своєю мамою до Болехо ва. Наприкінці липня мати по їхала за справою до Львова, а я замешкала у п-ва Русинів. Та 1 серпня вибухла перша світо ва війна, почалась мобілізація і вже ані я до Львова, ані мати до Болехова приїхати не могли. Австрійські військові комуніка- ти сповіщали про велику побі- ду над москалями, а гук гармат чути було щораз ближче і три вожні вістки подавали, що ось- ось треба було сподіватись приходу ворожого війська. Ми всеж таки не вірили, бігали вве- чорі о 6-тій годині під дім Пе- тровичевої й читали офіційні комунікати. Але вони були так складені, що не можна було відгадати з них справжнього стану. Там зустрічали ми вже втікачів на возах і “пантофле- ва пошта” говорила щось зов сім протилежне урядовим ко- мунікатам. Люди радились, що робити. Одні рішались лиша тися на місці, інші, переважно державні урядовці, постанови ли виїхати. До дому Русинів у тому часі Кобринська прихо дила по кілька разів на день. Вона була дуже схвильована, бо панічно боялася москалів, про звірства яких ходили тоді фантастичні вістки. По довгих нарадах у Русинів рішено виїхати возами у “най безпечніше” місце — до Брязи в Карпатах, недалеко від Боле хова, бо там мовляв, москалі чомусь не прийдуть. Перша по їхала туди для святого спокою Кобринська. Русини зі свояка ми та зі мною мали приїхати туди за 2-3 дні. Та сталося інак ше. Урядовці прямували кіньми (яких до речі дуже важко було знайти, бо їх військо по доро зі забирало на підводи) на Та- няву, Любінці а потім залізни цею на Сколе, Лавочне, через Мадярщину на захід і туди по становили їхати й Русини. Ба гато вплинула на цю зміну на пряму вразливість Кобринської, що замучувала нас страшними вістками. Тимчасом до Брязи прийшли москалі скорше, як до Болехова, верхами гір і Коб ринська щасливо вернулася на зад. Я вже була заміжня, як розка зувала мені моя мати про остан ні дні нашої письменниці. Міс цеві люди розказували їй, що Кобринська жила перед смертю в великій біді. Були тоді стра шні метелиці, сніговії й ніхто її ■ не відвідував і не допомагав їй. А коли померла, то на похо роні теж майже нікого не було з тієї самої причини. Хата її перейшла на власність захорон- ки-сиротинця, яким опікува лись наші монахині на чолі з о. Сухим. Така була гірка старість і смерть нашої великої піонір- ки. Не знати чи лишився хоч слід по її могилі. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
