Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10
Олена Пчілка В 1880 pv ми переїхали з Лу цького в Колод яжін& й осели лися там. Головним моїм завданням бу ло виховати Михайла і Лесю. Михайло народився в .1869 р.,, а Леся в 1871, отже в роках во юй між собою мало чим різни- нились й їхній розвиток ІШ-ОВ (Врівні. Жи^и вони між собою дружно. Товариства дитячого у них майже не було: виключ ність їхнього українського на прямку. не давала змоги шири ти дитячі знайомства. Як па- імятку про життя ще в Луцько му згадаю про слова однієї па ні, що часто згадувала Леся. Вона пізналася з нами, живучи в сусідстві, висловлювала своє велике здивування від першо го знайомства з нашою роди ною. Вона казала: “Якось тієї весни проходила я мимо Вашої домівки. Бачу, в садочку про ходжується двоє діток в укра їнському вбранні, дівчинка-во- лин-янка і хлопчик, обстриже ний ніби по простому і теж у їв ол инській свиточці, в иш и т і й на волинський зразок. Це мене здивувало, я стала прис лухатися що тії діти говорять мі<ж собою. Коли це дівчинка озвалася до хлопчика: Чуєш як півень співає? Що це таке вони говорять теж по хлопському? На воротях стояла дівчина слу жанка. Я дивуючись спитала в неї: “Чиї це діти?” “Наші” — сказала дівчина. Це діти пред- сідателя. Я ще більше здивува лась” КоЛи ми потім, згадували цю розмову, то Леся сміючись казала: “Колиб я знала, що мої слова перейдуть на волиські пе рекази, то я булаб сказала що- небудь цікавіше, ніж про пів нячий спів” “Чогож”, завважи ла ‘й ій, анічого. Виднож була тй Дитина, чула до згуків, а півнячий -спів* завжди вважав ся за щось романтичне”. Отак ми жартували собі з того. Коли проживали ми ще в Лу цькому, то часто діти бігали гратись до старого луцького замку, Тщ..:Х них познаходи лись свої знайомості досить де мократичні. В Колодяжному діти знахо дили собі товариство серед су сідських селянських дітий. Я дуже турбувалася щоб о- борегти дітей від російських впливів, бо вжеж рішуче треба була зайнятися, дцкільно^о нау кою ЇХНЬОЮ, школи,, мені шкода, Треба було підшукувати відповідні джерела, щоб знаходити для них хоч відповідню лектуру ха тню, коли не школу. Вплив Во лині м-ішався тепер разом із полтавським. Наша полтавська етнографія перепліталась через бабуню, мою маму, щільно схо дились із волинською до того, що пізніше, я знаходила у Лесі в її етнографічних записках ба гато помилок у зазначенні я- коїсь наприклад пісні яко во линської, тоді як це пісня вла стиво була полтавська. Повинна я сказати, що хоч українських -книжок для дітей майже не було, але всеж не так мало було в сімї, що хотіли їх мати, це тим більш, що тоді у нас не розрізняли ще дитячої і недитячої книжки. Діти з ве ликою охотою читали Куліше- ві твори, оповідання Марка Вовчка, “Пана Твардовського” Гулака- Артемовського знали на память. Великим вкладом до лектури дітий були Андерсено- ві казки в перекладі Стариць- кого і сербські пісні в йогож перекладі, що дуже полюбила Леся. Тії пісні дро “віли” (ру салки) привели до того, що Ле ся сама себе називала “вілою”. Читанняж хлопцеві Михайлові було поважніше, бо він же та ки трохи старший був. Він ди вував нас вибором книжок. Правда, книжок було мало, але 'він залюбки читав навіть моно графії Костомарова. Памятдю такий один випадок що трапився ще в Луцькому. Був у нас Іловайський — істо рик, по дорозі переїздивши Луцьк. Страшенне здивувало мене, що Іловайський зовсім не знав української мови. Він дя кував мені за гостинність. І між іншим розговорився з дітьми. Зайшла у нього розмова з Ми хайлом про Галицьку Русь. У якомусь то питанні пр-о княжу Русь червоноруську малий Ми хась навіть переспорив Іловай- ського. “Глядіть, як він знає у- країнську історію?” дивувався ‘Іловайський. До ШКІЛ ДІТИ НІКУДИ НЄ ЇЗДИ- Л'И. Мені тоді .здавалось, що школа зараз .же зруйнує мов змагання виховати дітей в ук раїнській мові. Це був страх да ремний, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді й школа мови тієї не зруйнує. До цього страху за українську мо ву дітей приходиться і те ,що я, живучи ще у Звяглі, в тако му простенькому місті, що ски далося навіть на село, приїхав ши зза кордону, возила дітей з першою весною на дачу, щоб вони не одвикали од мови, бо під той час як я виїздила за кордон, прийняли були няньку- росіянку, що розмовляла лише по російськи і трохи таки мову дітям попсувала. Цей вплив швидко минув. В Колодяжному, Волинь ото чувала нас можінаб сказати з у- сіх боків. Недивно, що Леся ви вчила цю волинську говірку і потім з таким успіхом вживала її в своїх творах. Та й пізніш переказала свому чоловікові Квітці цілий збірник пісень во линських. Але всеж надходив час, коли діти підросли й їм треба було пізнатись із шкільною наукою. Ми стали думати про те, що для науки дітей доведеться на якийсь час переїхати до Києва. На зиму 1882-83, ми й переїха ли сюди — я з дітьми; чоловік лишився на службі в Ковелі. Жили ми тоді1 в Києві дві зими, на літо виїзджаючи до Колодя- жного. У Києві ми оселилися на ти хій Стрілецькій вулиці. До нас ходили " вчителі запрошувані для науки до дітей решетито- ри-студенти. На науку -музики Лесі приходила до нас Ольга ■Олександрівна Лиоенкова. Во на. дуже добра, була вчитель ка, могла надати1 своїм учням г доброго- сімаку музичного. Коло то го й с часу Леся стала писати свої перші оригінальні поезії. Почав пробувати писа ти прозою й Михайло. Це бу ли то переклади з Гогоіля, то оригінальні оповідання. Лесии перший вірш навіяний розмо вою із її тіткою, Оленою Анто нівною Косаіч, _що ісаіміе тоді вернулася з адміністративного заслання, ікуди попаіл»а. вона була за те, що* оддала свій пашпорт на переїзд за кордон 'комусь у шсйлітичних цілях. Цей вірш опубліковано пізні ше під назвою „Надія”: Ш долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро — Там жити, чд вмерти, мені все одно; В-останне згадати палкії гадки... Поглянути ще раз на степ, могилки, Ш долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. УКРАЇНІ ЗНОВУ ГРОЗИТЬ ГОЛОД Телеграма з Москви повідо мляє що (Голова місії УНРРА в- Україні, Пол Вайт, заявив що харчова- спірава в Украйні край- но некорисна. В Україні, каже він, майже нема жирів (тоїв- щів) і олію, іа припаси УНРРА вичерпаються до* половину ЛЮ ТОГО), таїк що в першім шівроці 1947 положення буде щораз гірше. Вайт зазначуе що також мі сцеві припаси збіжжя в Укра їні ®же майже на вичерпанні. Він додає що Совіти мають кредит закордоном, але в .Мо- сіківі говорять що недостача жирів, олію й збіжжя є по віаьому світі, й тому тепер не ма надії щоб віідверну'ііи за грозу голоду в Україні. Також грозить голод і Бі лорусі, .як заявляє голова місії. УНРРА, Теодор Воллер. Відомо ЩО' Україна найбіль ше потерпіла у війні, й тому там є недостатки, але Москва цим не журиться, а з-авжди турбується тільки тим щоб з Украіїни забрати припаси по живи для Московщини. У ро>-# ш х 1932-3 Москіва заграбила усі засоби харчів з України й встелила усі її шляхи маліона- ми трупів українських хлібо робив тоді, як у Московщині було хліба доволі! Збіжжя й жирів можнаб і тепер дістати з Південної А- мерики, й певна річ що коліиб голод грозив Московщиіні, то Москва негайно закупилаб до- колі «припасів та привезлаб до усіх портів, м е — не для. У- країни. Мо,сковоька кр айніе .ворожа політика супроти України ©ні чім не змінилась, .і українсь кий народ далі мусить платити масовими жертвами за „доб ровільний” союз з вррожою Москвою. ІЗ СПОГАДІВ МАТЕРІ Леся Українка і її брат Михайло Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
