Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЛИК (Фантазія) Ніхто не знає, що мала хатка — це летючий корабель. Не знає цього ні команда, що заповідає таборовикам голосниками широко й далеко такі милі зайняття як плавання, гри, вогники... Не знає цього й бабуся, що дивиться допитливо з-під білої хустки темними жаринками. А хустка в неї — це й ширинка й платок і кусник. Бабуся приїхала недавно з України до своєї білої дочки, до своєї чорної дочки, до своєї... до своєї рудої дочки. Не знає цього й малярка з вузькими довгими пальчиками, що малюють квіти, білі каштани і замурзаних, сонцем засмалених хлопчаків. Немає що й казати й про садівницю дерев за парковим стилем, ні про тих, що там подалі живуть, над водою. Для всіх хатка — це собі звичайна, брунатна хатка, з великими вікнами з якоїсь розібраної синаґоґи, з верандою "зеленим акваріюм”. Ніхто-ніхто не догадується, що це летючий корабель. Навіть і сам будівничий Великий Слонь. І він не знає, що вбудував він у хатку величезну силу своєї любови, щоб хлопчик міг побігати по зелених травах, подружити зі синіми хвилями величезного озера, пити соки рідної мови, напоїти душу на все життя животворним українським словом. Так то будівничий хатки власними руками”, як Чмола”, не знає, зовсім не знає її таємниці, хоч мабуть руки ще болять, ті сильні умільці що так легко підносять людську дитину вгору, а воно кричить, або каже "сце раз”. Скільки то вже цих маленьких з його сильної долоні повиростало, і "в люди вийшло” ... І до "дядька” приходять і нагадують "сце раз”. А дядько Слонь цілий світ, здається, носив би на руках. — Отак, не здогадуються про летючий корабель. А він легенький, мрійно- швидкий. Та обтяжувати його — сохрани Боже! Усі турботи, жалі, невдачі, крутанину-біганину великого міста залишити треба поза порогом. Замикаю двері. — Летимо? м. к. Романові присвячую — Летимо! — До вікон схиляється блакить, легенько шумлять вершки дерев. — Чи приймемо когось до себе? Вернигора приймав! — Запитую. — Чи в тебе така сама ціль як у нього була? — Не знаю. — Життя на "захід” в тебе клониться, а ти ”не знаю” — Он яка краса! Дивись кораблику! — Чи сама краса напоїть життя? Животворним змістом? — А мені так хочеться надивитись на красу. Знаєш, в мене ніколи не було часу. Росинки переливались на кінчиках трав веселковими барвами, а я до школи. Заморозь малювала диво- квіти на шибках, а мені пора до праці. Мамині руки болючою добротою задержували мене, а мені треба поспішати в далекі дороги. І все далі й далі котилося життя. У бурях війни прорвалось джерело любови, зацвіла дитяча усмішка... Але налюбуватись нею не було коли, не було як. Поїзди несли все далі далі від України. Не налюбувалась я нею. Не налюбу валась... — Хочеться ще раз жити і все від початку? — О, ні кораблику, ні... — А що, йти у темінь? От і темінь. Поглинула всю блакитність, усі контури, космічна темінь. І глухо і божевільно самотньо. І страшно. Та ось затремтіла зірка, як сльоза на зжуреному обличчі. А за нею вибігають зірки і зоренята. Сміються, танки заводять. Чорна темінь — подалі, подалі... скочується за небозвід. А зорі гру грають: у великого воза, у малого воза, в курочку, в орла, у волосожера й собаку невірну й у злату-бабу. — Кораблику, летімо до них! Це живі істоти. Це не таке каміння, як земля, місяць... — Цить. Ось глянь і Місяць виходить. Перепадеться тобі від нього. Як гляне своїм оком, то й у костях МОЛОДА МУЗА ЛЮБОВНА ПІСНЯ Не бачила, не можу описати, Не знаю, хто такий ти, що ти є. Лиш знаю, що в тобі я закохалась, Й мої душа і тіло — все твоє. Не знаю, про що думаєш, що мрієш, Який ти з вигляду, який з лиця; Лиш відчуваю в тобі предків силу, Красу душі, славетне майбуття. І хоч, мабуть, нікбли не пізнаю Красуня-ідола дівочих мрій, Тобі, незнаному, я прирікаю: Навіки я твоя — о краю мій! Написав ти вірша, поете, І етюд, і міньятуру. І за це тобі честь, що нашу Збагачуєш літературу. Написав ти вірша. Знаменито! Хоч вроджений ти на чужині, Не зрікаєшся рідної мови Й даєш знати, що ти українець. Написав ти вірша: тож хвалімо Високий твій стиль й незвичайний, Й нові ті слова, що створив ти, Щоб вірш був оригінальним. Написав ти вірша. І з того Разом з усіма я дуже радію, Лиш прикро мені, що з нього Ні слова не розумію. Либедь. почуєш трепотіння. Та ніби, він вірний товариш Землі. Задумано споглядає на зірки. Мабуть нагадалось йому Тичинине "Господь ходить на ланах і засіває золоті зерна”. Чи справді? Чи може бути щось кращого — "падають золоті зерна в душу”... А хто чистий серцем — визбирує ці зерна. І ростуть з них дива на нашій Землі. А може й нашу зернину-Землю хтось на далекій планеті в космосі ловить у свої долоні? Та ж ми в галактиці — ко- льосальному всесвіті, Господи, як це все збагнути? Та хочби тільки відчути... Кораблик летить поміж зорі й зоренята... летить у містерію ночі. 10 НАШЕ ЖИТТЯ, БЕРЕЗЕНЬ 1976 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
