Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
(Продовження) ПОЕТ: Захоплююче, кажете? Як для кого. То коли я можу говорити з паном адвокатом? ЛУЦЬКА: Скажу вам по секрету, тільки вам одному... Мій чоловік ви їхав на три дні до Шикаґо. Я нікому того ще не сказала, вам — першому. ПОЕТ: Чому так? ЛУЦЬКА: Знаєте, всякі типи тепер трапляються,.. Злодії, тощо... Але вас я не боюсь, навпаки, дуже радо ба чила б вас уже сьогодні. Може зай дете на каву і при тій нагоді ми про довжимо нашу розмову на літератур ні теми. (Знову заглядає до люстра). ПОЕТ: Я б дуже радо, тим більше, що ви така цікава співрозмовниця. ЛУЦЬКА: Ах, мені дуже приємно таке почути! ПОЕТ: Але я дуже зайнятий зараз, зайду наступного тижня. ЛУЦЬКА: Ви дуже нечемний! Ін ший поет, якого я знаю, набагато чемніший у відношенні до жінок. ПОЕТ: Що ж... Кожний поет має свій, так би мовити... стиль, як чи тач — свій смак. ЛУЦЬКА: То знайте, що мені ваш стиль не до вподоби. Ґуд бай! ПОЕТ: Всього найкращого! (Обоє вішають слухавки). ЛУЦЬКА: Треба буде сказати чо ловікові, щоб не мав із ним ніякого діла. Грубіян, нахаба! Хіба так пово дяться з жінками? Я йому ніколи цього не пробачу! Ось я запрошу на вечерю відомого літературознавця Филимона Вертихвостенка, а тоді ми побачимо, шановний пане, яка кри тика з’явиться в часописах на вашу книжку. Побачимо! А що Вертихво- стенко вже сьогодні прийде на вече рю — в тому нема найменшого сум ніву. Ось я йому вже тепер і потеле фоную. (Бере слухавку, поет сидить у задумі над своїми книжками). КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КАРТИНИ * КАРТИНА ДРУГА (Затишний куточок ню-йоркського парку. Оля сидить на лавці, Богдан ходить довкола нервовими кроками). БОГ ДАН: Звідки я можу знати про смак твоєї подруги? Адже я тільки двічі бачив її, а ти мешкаєш в од ному з нею будинку ось уже третій рік. Тобі видніше, що дарувати. ОЛЯ: Богдане, серденько, не нер вуй! Тобі це не личить, бо на носі з’являється кумедна зморшка. Ой, ти смішний! (сміється). БОГДАН: Радий бодай цим посмі шити тебе. ОЛЯ: Ну, подумай ще трохи, не лі нуйся: через три дні Ірині буде де в’ятнадцять років... Який подарунок хотіла б вона мати в цей день? БОГДАН: Гарного хлопця. ОЛЯ: Це добре для гумористично го журналу, а про дарунок трохи по думай. Треба принести щось таке... цікаве і разом з тим потрібне їй. БОГДАН: Все, що я називав досі, було непотрібним. ОЛЯ: Ти пропонуєш годинник. Іри на має вже два годинники. БОГДАН: Звичайно, це не годиться. ОЛЯ: Не забувай, що Ірина, крім того, що вродлива, ще й розумна дівчина. Крім української й англій ської, знає також французьку мову. БОГДАН: В такому разі їй буде приємно отримати французькі па хощі. ОЛЯ: Вона не вживає пахощів. БОГДАН: Пахощів не вживає, го динників має вже двоє, для одежі в шафі вже й місця немає... Що ж, мо жу запропонувати ще одну річ, але попереджаю: це буде моя остання пропозиція. Подаруємо їй добру книжку. ОЛЯ: Нарешті! (цілує Богдана). Нарешті ти знайшов справді те, що їй потрібне. Ірина дуже любить чи тати. БОГДАН (сідає на лавку): Ще трохи — і я б утомився. ОЛЯ: Богданчику, ми подаруємо їй не одну, а три книжки: українською, англійською й французькою мовами. Як добре, що ти згадав про книжку. Бо назагал у подібних випадках на носять гори одежі, або ще якихось непотрібних дрібничок, від яких у хаті і так ніде повернутись. А книж ка — вона завжди потрібна. Бачиш, який ти в мене мудрий! БОГДАН: За такий комплімент то бі варто навіть морозива купити. ОЛЯ: Тільки де його тут шукати? БОГДАН: Воно вже чекає на тебе он там, на розі вулиці. Бачиш? Пішли швидше, поки воно не поїхало далі! (Взявшись за руки, Богдан і Оля поспішно виходять. Незабаром з’яв ляються обвішані пакунками Василь і Марта Колоди. Марта сідає на лав ку, тяжко дихаючи). МАРТА: Мушу відпочити, бо вже рук не чую. ВАСИЛЬ: Невже тобі треба було одразу купувати всі ці речі? МАРТА: Так, треба було! І прошу тебе не сперечатись зі мною! ВАСИЛЬ: Я не сперечаюсь, я тіль ки висловив свою думку щодо цієї купівлі. МАРТА: Коли ми йдемо робити „шапінґ“, то тут головна думка моя, бо все господарство на моїх плечах тримається. Ти відробив своїх вісім годин на фабриці і на тому кінець. А я, крім роботи в готелі, ще й дома мушу прибрати, зварити, попрати... ВАСИЛЬ: Та ж маємо вже машину, яка пере! МАРТА: Так, пере, але не прасує! Прасувати все таки мушу я. А я вже ледве на ногах тримаюсь. ВАСИЛЬ: Хіба ж я тебе змушував іти до роботи? Скільки разів казав тобі, аби сиділа вдома: вистачило б і самих моїх грошей на життя. Так тобі все мало! Сама хочеш працю вати. МАРТА: Хіба я хочу? Я мушу! Інакше всяка Пріська буде насміха тись надо мною, вдягаючи на забаву кожного разу нову суконку, а я — ту ж саму — двічі, а то й тричі. НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1966 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
