Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
(Продовження) ПОЕТ: Захоплююче, кажете? Як для кого. То коли я можу говорити з паном адвокатом? ЛУЦЬКА: Скажу вам по секрету, тільки вам одному... Мій чоловік ви їхав на три дні до Шикаґо. Я нікому того ще не сказала, вам — першому. ПОЕТ: Чому так? ЛУЦЬКА: Знаєте, всякі типи тепер трапляються,.. Злодії, тощо... Але вас я не боюсь, навпаки, дуже радо ба чила б вас уже сьогодні. Може зай дете на каву і при тій нагоді ми про довжимо нашу розмову на літератур ні теми. (Знову заглядає до люстра). ПОЕТ: Я б дуже радо, тим більше, що ви така цікава співрозмовниця. ЛУЦЬКА: Ах, мені дуже приємно таке почути! ПОЕТ: Але я дуже зайнятий зараз, зайду наступного тижня. ЛУЦЬКА: Ви дуже нечемний! Ін ший поет, якого я знаю, набагато чемніший у відношенні до жінок. ПОЕТ: Що ж... Кожний поет має свій, так би мовити... стиль, як чи тач — свій смак. ЛУЦЬКА: То знайте, що мені ваш стиль не до вподоби. Ґуд бай! ПОЕТ: Всього найкращого! (Обоє вішають слухавки). ЛУЦЬКА: Треба буде сказати чо ловікові, щоб не мав із ним ніякого діла. Грубіян, нахаба! Хіба так пово дяться з жінками? Я йому ніколи цього не пробачу! Ось я запрошу на вечерю відомого літературознавця Филимона Вертихвостенка, а тоді ми побачимо, шановний пане, яка кри тика з’явиться в часописах на вашу книжку. Побачимо! А що Вертихво- стенко вже сьогодні прийде на вече рю — в тому нема найменшого сум ніву. Ось я йому вже тепер і потеле фоную. (Бере слухавку, поет сидить у задумі над своїми книжками). КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КАРТИНИ * КАРТИНА ДРУГА (Затишний куточок ню-йоркського парку. Оля сидить на лавці, Богдан ходить довкола нервовими кроками). БОГ ДАН: Звідки я можу знати про смак твоєї подруги? Адже я тільки двічі бачив її, а ти мешкаєш в од ному з нею будинку ось уже третій рік. Тобі видніше, що дарувати. ОЛЯ: Богдане, серденько, не нер вуй! Тобі це не личить, бо на носі з’являється кумедна зморшка. Ой, ти смішний! (сміється). БОГДАН: Радий бодай цим посмі шити тебе. ОЛЯ: Ну, подумай ще трохи, не лі нуйся: через три дні Ірині буде де в’ятнадцять років... Який подарунок хотіла б вона мати в цей день? БОГДАН: Гарного хлопця. ОЛЯ: Це добре для гумористично го журналу, а про дарунок трохи по думай. Треба принести щось таке... цікаве і разом з тим потрібне їй. БОГДАН: Все, що я називав досі, було непотрібним. ОЛЯ: Ти пропонуєш годинник. Іри на має вже два годинники. БОГДАН: Звичайно, це не годиться. ОЛЯ: Не забувай, що Ірина, крім того, що вродлива, ще й розумна дівчина. Крім української й англій ської, знає також французьку мову. БОГДАН: В такому разі їй буде приємно отримати французькі па хощі. ОЛЯ: Вона не вживає пахощів. БОГДАН: Пахощів не вживає, го динників має вже двоє, для одежі в шафі вже й місця немає... Що ж, мо жу запропонувати ще одну річ, але попереджаю: це буде моя остання пропозиція. Подаруємо їй добру книжку. ОЛЯ: Нарешті! (цілує Богдана). Нарешті ти знайшов справді те, що їй потрібне. Ірина дуже любить чи тати. БОГДАН (сідає на лавку): Ще трохи — і я б утомився. ОЛЯ: Богданчику, ми подаруємо їй не одну, а три книжки: українською, англійською й французькою мовами. Як добре, що ти згадав про книжку. Бо назагал у подібних випадках на носять гори одежі, або ще якихось непотрібних дрібничок, від яких у хаті і так ніде повернутись. А книж ка — вона завжди потрібна. Бачиш, який ти в мене мудрий! БОГДАН: За такий комплімент то бі варто навіть морозива купити. ОЛЯ: Тільки де його тут шукати? БОГДАН: Воно вже чекає на тебе он там, на розі вулиці. Бачиш? Пішли швидше, поки воно не поїхало далі! (Взявшись за руки, Богдан і Оля поспішно виходять. Незабаром з’яв ляються обвішані пакунками Василь і Марта Колоди. Марта сідає на лав ку, тяжко дихаючи). МАРТА: Мушу відпочити, бо вже рук не чую. ВАСИЛЬ: Невже тобі треба було одразу купувати всі ці речі? МАРТА: Так, треба було! І прошу тебе не сперечатись зі мною! ВАСИЛЬ: Я не сперечаюсь, я тіль ки висловив свою думку щодо цієї купівлі. МАРТА: Коли ми йдемо робити „шапінґ“, то тут головна думка моя, бо все господарство на моїх плечах тримається. Ти відробив своїх вісім годин на фабриці і на тому кінець. А я, крім роботи в готелі, ще й дома мушу прибрати, зварити, попрати... ВАСИЛЬ: Та ж маємо вже машину, яка пере! МАРТА: Так, пере, але не прасує! Прасувати все таки мушу я. А я вже ледве на ногах тримаюсь. ВАСИЛЬ: Хіба ж я тебе змушував іти до роботи? Скільки разів казав тобі, аби сиділа вдома: вистачило б і самих моїх грошей на життя. Так тобі все мало! Сама хочеш працю вати. МАРТА: Хіба я хочу? Я мушу! Інакше всяка Пріська буде насміха тись надо мною, вдягаючи на забаву кожного разу нову суконку, а я — ту ж саму — двічі, а то й тричі. НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1966 31
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
