Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
В щ о б у д е м о б а в и т и с ь ? Нас у мами троє. Нас троє, а мама одна. Мама мусить все в хаті прибрати, їсти наварити, нас Ганна Черінь учити і ще багато-багато читати. А ми любимо бавитись. Щоб нам було веселіше, ми ще кличемо су сідських дітей: Ліду, Наталю і малого Федя, що лише недавно почав ходити. Звичайно, ми лю бимо бавитися в те, чого тепер нема, а хочеться. Взимку, напри клад, коли ми намерзнемося на дворі, ми любимо прийти в теплу хату і бавитися в полювання на тигра. Ніби ми в Африці. У нас навіть є пальма. Вона не велика, в вазоні, але коли ми гра ємось, вона нам здається високою до стелі. Ми бігаємо довкруги пальми, а тигр ховається. Дума єте. що тигра нема? Є! У нас є така подушка від канапи, з жов тими вухами, з чорними очима із великих блискучих ґудзиків, а на віть із довгим хвостом. Часом той тигр починає голосно ревти і гар чати, і нам стає страшно. Але то ді треба нагадати тигрові, що справді він ніякий тигр, а тільки подушка з вати, і він утихоми риться. А навесні, коли вже трохи на докучить школа', а надворі так гарно, що не хочеться йти до хати, ми любимо бавитись у ва кації. — їдемо на вакації? — питає Наталя. — Їдемо! Їдемо! — кричимо ми всі. — А куди? — Їдьмо далеко-далеко! — До Канади? До Фльоріди? — Ні, ще далі! Далеко-далеко- предалеко! Їдьмо на Україну! — їдьмо! їдьмо на Україну! — згоджуємось ми всі. —- Швидше! їдемо довго. Спочатку поїздом (верхи на стільцях). Потім ми сі даємо у ванну — це наш кора бель. Малий Федьо всідаючи у ванну, (перепрошую, іна кора бель) зачепився за ґрант, і на вас полилась зимна, як лід, вода. Добре що хоч не гаряча. Кора бель почав тонути. Але наш бра вий капітан Левко скомандував спокій, полагодив корабель (за крутив ґрант) і вирятував нас на сухе. Потім ми полетіли аеропляном. Ми нічого не знайшли в хаті, що могло б літати і стало б нашим літаком, то ми просто самі літали по хаті, розставивши руки, як крила, і гурчали. Нарешті ми прибули на Укра їну, що була в нашій вітальні під портретом Шевченка. Там на нас уже чекали Левко і Ліда, що гра ли ролю наших дідуся й бабусі, ДОРІЖКИ ЦЕМЕНТОВІ Ми із татом працювали біля хати, і кущі тут посадили. Я і тато. А сьогодні вже й доріжечки готові, будуть гарні: рівні-рівні, цементо ві. Так і хочеться побігти, та не мож на, не підсохла, ще м’яка доріжка кож на. О, а що це?! Хто тут ставив лаики- ніжки на м’ямі, на нестужавілі доріжки? 'Прибіїгаїє мій улюблений коточок, істаїв він хвостиком рівняти той слі дочок. Ні, коточку, вже загладити не можна, так і лишиться назавжди ямка можна. Чом я вранці не сказав про це ко тові? А тепер рябі доріжки цементові. Г. Чорнобицька й наші двоюрідні братіки з Укра їни, Василь і Мишко. Ми до них пишемо листи, але ще ніколи їх не бачили. В руках бабуся й ді дусь тримали квіти й цукерки. — Слава Україні! — закричали ми до них і зіскочили з літака. — Добридень, дорогі дідусю, бабу сю і братчики! — Добридень, добридень! — відповіли наші рідні і кинулись нас обнімати. — Але не кажіть ,,Слава Україні!“, бо не можна. — Як то не можна? — здиву вались ми. — Нас так навчили мама, тато і вчитель української школи. Як би ми так не говорили, не було б дуже нечемно. — Не можна, бо совєтська вла да не дозволяє. Не вільно — ска зав дідусь. — Але сідайте, спочи вайте, розповідайте, як там у вас, а ваша бабуся принесе вам ви шень із садочка. Слідком за бабусею ми побігли в садок їсти вишні з дерева; то багато смачніше, ніж із миски. Ми довго розповідали нашим рідним про те, як ми, живемо в Америці, як учимось, як ходимо до церкви, і також про незалежну Україну, бо вони про те нічого не знали. Тільки треба було добре вважати, щоб не вживати англійських слів, бо нас би тоді не зрозуміли. Саме коли ми наїлись вишень і почали гарно бавитися з нашими братчиками з України, вбіг у ха ту дідусь і крикнув: (Докінчення на обгортці) НАШЕ ЖИТТЯ — ЖОВТЕНЬ, 1966 2 3
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
