Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Люблю втечи з мого 'малого мі стечка з його дощаними стінами ЛОМИКІВ, з його одним ,,великим" готелем, з його знудженим полі- ційним „шерифом" із зіркою на уніформі, і з величезним, безпо- ЖИТОЧНИМ револьвером, з 'МОЇМИ засіданнями нашого Відділу СУА, з пробами парохіяльного церков ного хору (де мій альт, так .„ду же потрібний"); — люблю навіть, признаюся, втечи від мого ,,ва- куумклінера", від святочних по рядків, від „Гей, мам! — коли буде вечеря?", від злих гуморів володаря і повелителя... і люблю сісти у великий сірий „бас", і за кільканадцять хвилин знайтися в районі 34 вулиці і Сьомої Евню — в самому серці великої метро полії... Від Пеннсилвенія Стейшен — лише два кроки до величезного магазину „Мейсіс" і лише корот кий бльок однієї вулиці від дру гого світа чарів — багатоповер хового магазину „Ґімбелс"... На кілька годин, лише на кілька го дин, я хочу трохи забути — про моє мале 'містечко. На вулицях, на засніжених ню- йоркських вулицях мерехтить сві тло реклям, великі магазини крик ливо оголошують випродажі, му зика наповняє повітря, а вітер не мов приносить якісь звуки з-над морозного Гадсону, — чи може з-за океану, з-поза сірих, шумли вих хвиль — звідтіля де десь, у карпатській хатині, хтось може, згадує?.. Вітер так віє, треба схо ватися, 'може зайти у ясні кори дори магазинів? А може скрутити за ріг, таїм де сіріє величезний бу Салатка Рути Моя найднвніша подорож динок Пеннсилвенської Станції, який теж уже незадовго зникне з поверхні землі... ...Але ця станція виглядала якось трохи інакше — трохи, ні би „Ґренд Сентрал", а трохи таки як „Пеннсилвенія Стейшен". Ли ше було якось дивно —• замість запорошених від років хіба, вузь ких вікон під верхом великої залі — навколо були вітражі з різно барвного скла — фіолетного, ба гряного, зеленого, жовтого... Такі самі, як я бачила коли!сь раз у якомусь паризькому театрі, скіль ки це вже років тому?.. Через ві тражі вливалися у величезну залю різнобарвні промені світла і пада ли на іскристу ялинку, що поволі крутилася на рухомому підніжжі посередині залі. Навколо стояли люди, — так, як звичайно стоять на цій залізничній станції — коло кіосків з газетами, коло прилав ків, де продають каву, коло кас із квитками, коло хвірток, що ве дуть до тунелів, де залізничні рейки... (Малі телевізійні екраники коло касієрів на прилавках, на яких звичайно висвітлювалось якісь важні повідомлення, блимали як звичайно, лиш напи'си, що появ лялися на екранах були якісь ін ші. Я взяла в руку мою- паперову торбу з закупами і підійшла ближ че до каси, де товпилося найбіль ше людей. На екрані був напис: ,,Майбутнє" і я прочитала його українською мовою, хоч одночас но, якась молода пані з ясним во лоссям (таке саме волосся має моя „мала"), що стояла коло ме не, прочитала виразно по-німепь- ки: „Zukunft", — а старий діду ган, з вигляду типовий ню-йорк- ський „бом" -волоцюга, з типу тих, що просять про „кап оф ко- фі“, прошепотів шепеляво: „Fu ture..." „Przysziosc" — сказав якийсь пан коло мене і коли я посміхну лася, обертаючись обличчям до нього і повторила щераз по-укра їнськи „Майбутнє...", він також посміхнувся і сказав, дивлячись мені в очі: „Czy nie wszystko jedno? Кожен із нас читає назву цієї станції своєю мовою. Краще, пані, уважайте, щоб ми не спіз нилися, потяг чейже відходить за пару хвилин. їдете з нами?" Я притакнула, і трохи мені зро билося жаль, що в цій хвилині, коли я маю сідати у такий важли вий потяг, нема коло мене моїх найближчих, — ось, поїхала десь мама у майбутнє, скажуть — і на віть не потелефонувала перед тим... Але я обіцяла 'собі, що я не поїду далеко, я зовсім не хочу їхати до кінця дороги, от, лише проїду пару зупинок, одну-дві, а потім вийду... „Haben Sie Riickfahrschein?" — запитала молода пані з ясним волоссям. — „Якщо ви не маєте поворотного квитка, тоді не змо жете вийти і будете мусіти їхати аж там, де кінчається ваша Zu kunft. Але так далеко ніхто не хоче їхати... Отже, якщо хочете повертатися — шзидко, йдіть, ку піть собі поворотний квиток!" Коли я обернулася від теле екрану, щоб пошукати за касою з поворотними квитками, усе десь пропало: молода пані, що читала „Zukunft" там, де я читала ^Май бутнє", старий ню-йоркський „бом", що шепеляв „Future", і навіть привітний сусід, що пояс нював мені чому ,,'Przysztosc“ чи тається так само як „Майбутнє". Нікого з них вже не бумо і я зно ву стояла в іншому гурті людей, а на екрані був інший напис. Я навіть не відчитувала його вголос, бо я знала, що у всіх мовах світу він значить одне і те саме: Ми нуле. — Нема іншого вибору — ска зав хтось коло мене. — Якщо не хочете залишатися у теперішно сті (ви живете у малому містечку, правда?), якщо вам важко, а не маєте поворотного квитка з по дорожі в майбутнє — тоді, вам залишається лиш одне: подорож у минуле, Вона дешевша, ви її заплатили вже у минулих роках і то не лиш „дшн" — завдаток, але і весь балянс і то з відсотка ми. Тому, з іцієї подорожі ви мо жете повертатись коли лише за НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1964 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
