Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2018 WWW. UNWLA .ORG 1 3 Пара познайомилася в Гантері в Кат - скільських горах – туди українці виїжджають на літо, щоб зустрітися і провести час разом. Після весілля сім’я переїхала до Мічиґану. Там жі нка викладала українську мову в Мічи - ґанському університеті. Коли у родини наро - дилися двоє дочок, Віра присвятила себе дітям. Коли ж Христина та Оксана пішли до школи, вона почала викладати українську мову, літературу та історію в українській середній шко лі у Детройті. Там разом з іншими учительками вони ставили п’єси, щоб заохо тити студентів спілкуватися українською. Згодом Віра три роки (1997 — 1999) була директором літніх українських курсів при Гарвардському університеті та викладала курс ділової украї нської мови. «Було надзвичайно цікаво. До нас при - їжджали навіть працівники Держдепарта - менту США та журналісти з Європи, які хо - тіли вивчити ділову українську мову і куль - туру». ... щоб про Україну знали У 60 - х рр. Віра разом з іншими українцями в США поши рювала інформацію про диси дентів, арештованих через проукраїнську по зицію. Діаспоряни створили спецкомітет, через який розповідали американцям про події в Україні. Тоді у Києві не було жодного між народного пресового аґентства, а вся інфор мація, яка дох одила в США, йшла через Мо скву. «Я приходила у редакції американських газет і просила написати про арешти диси - дентів та інтеліґенції. Вони не хотіли цього робити. І ось із редактором газети «Detroit Free Press» у мене відбувся такий діалог: – Ми не писат имемо про Україну. Кого це цікавить? – сказав редактор. – Ваших читачів, – відповіла я. – В Мічи ґані близько 30 — 40 тисяч українців, які теж читають вашу газету. – Цього не досить. – А якщо я скажу, що український жур - наліст В’ячеслав Чорновіл написав кн игу «Ли хо з розуму» про суди над дисидентами. Вона, між іншим, теж перекладена і на англійську мову... Якби таке відбувалося в США, невже ви не писали би про це? Ви теж журналіст і хіба не можете зрозуміти цього? – Я розумію, але все ж не маю на це часу. То ді я вирішила запросити його на ланч і ще раз спробувати вмовити, – сміється. – Після хвилини роздумів він жартома відповів: – Добре... То де ж їдять революціонери? Я назвала один із найдорожчих ресто - ранів. Він погодився. На зустріч я запросила Романа Тарна вського, адвоката та члена нашого комітету. Після розмови та ланчу редактор відповів, що напише статтю і призначить для цієї теми журналіста, який напише про розправу над дисидентами в Україні. Так з’явилися статті. Згодом, викладаючи у «high school», я да ла студентам завдання написати листи українським політв’язням, дисидентам (ми мали реальні адреси концентраційних та - борів). Студенти одразу запитали: «Але коли вони нам відпишуть?». Я відповіла: «Не знаю, чи вони вам коли - небудь відпишуть, але нехай влада знає, що ми ЗНАЄМО, що ці людини у тюрмі». В Україну Віра приїжджала часто, а з про - голошенням декларації про державний сувере нітет у 1990 - му р. привозила студентів – амери канців українського походження – в Україну на екскурсію. Одного разу, планувавши чергову екс - курсію, Віра на прохання львівського мате - матика везла йому з Америки комп’ютер. «Домовились зустрітись на прикор дон - ній станції у Чопі. Я знала лише його ім’я, – розповідає Віра. – Іду станцією й огля даюся довкола, ніхто не дивиться в очі. Р ап том бачу пару очей, які когось теж шу кають, підходжу ближче, а далі, як у шпигунському фільмі: – Роман? – питаю. – Віра? – каже. Вдвох пішли до митника, щоб забрати комп’ютер. Була друга ночі. «Вітаю вас! Така радість, що Україна проголосила сувереніте т, тепер ми зможемо вільніше допомагати вам, – кажу митни кові. – Ось доцент львівського університету, я для нього привезла комп’ютер, маю усі документи і хочу заплатити мито». Той прискіпливо подивився: «Я не раз - решаю», і відправив до начальника. Там я р озповіла цю ж історію й сказала, що ось техніка для молодого інтеліґента. А він: «Невже ви думаєте, що це інтеліґент? Моя дорогенька, треба мати щонайменше три покоління, щоб була інтеліґенція».
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
