Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
1 2 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2018 Рятувалась втечею з рідного села, а тепер д опомагає українцям з Америки: історія Віри Андрушків ( Стаття з сайту « Українська Правда. Життя » https://life.pravda.com.ua/society/2018/07/20/231842/) Заможні українські селяни з Тернопільщини тікали з власної хати, щоб врятувати своє життя – вони відмовилис я іти до колгоспу у 1944 - му р. У них на руках була півторарічна донька Віра та її 6 - річний брат. Зараз Вірі Андрушків 75. Вона очолює Детройтську Округу Союзу Українок Америки, який активно допомагає воїнам АТО, зокрема, оплачує протезування, йдеться у мат еріалі УП.Життя . Завдяки фінансуванню СУА у Львівському Українському Католицькому Університеті створили Центр психологічного консультування для психологічної реабілітації бій ців. Шлях від дому: історія родини Віра Андрушків. «Коли мені було півтора року, наймит прийшов до тата і сказав, що бачив його прізвище у списку на арешт і що краще, аби цієї ночі він не ночував вдома. Тато вирішив, що ніхто з сім’ї не ночуватиме... Пара коней, віз, і усі ми (тато, мама, я і старший за мене на 5 років брат) поїхали на захід. Був 1944 - й рік», – пригадує Віра Андрушків. Далі – як у кіно: через кілька днів родину перехопили німці. Забрали все: вози, коні, ко - рову, і товарними вагонами по везли до Пере - мишля до таборів, як і сотні тисяч українців. Потім родині провели дезінфекцію та перевезли до Розенгайму в Арбайтцамт – бюро праці. Так родина потрапила у Баварію, на служ бу до заможного німця Франца Губера. « Тоді я була ще зовсім мала і за мною доглядала наймолодша донька пана – Ліза. Вона розмовляла німецькою і я почала теж говорити німецькою. Мама дуже пере - живала, що я не говорю українською». Після завершення війни родина стала віль ною і, за порадою бауера, відправилась у табори для біж енців. Зупинились у таборі аме риканської зони» в Нойбауер біля Розенгайму. В одному крилі – тисяча українців, в іншому – тисяча литовців. Коли люди почали виїжджати і табір зменшився, родину Віри перевезли до Піртену, поблизу Мельдорфу. «Там ми жили у ві йськових квартирах. Незабаром я пішла у дитсадок, а брат до школи, – розповідає. — Ці табори – прекрас - ний приклад організації українців за межами батьківщини: школа, хор, драматичний гур ток, Пласт, молодіжні організації... Життя не зупинилося». Щоб виїхати в Америку, родина через Червоний хрест знайшла тітку, яка еміґрувала до Америки (Бостон) в міжвоєнний період. Зав дяки її виклику, сім’я еміґрувала до Ню Йорк у . «Приїхали у вересні. Тітка нас зустріла і допомогла знайти одну кімнату, в якій ми могли б меш кати, а сама повернулася у Бо - стон, – розповідає Віра. – Ми з братом пішли до школи. Я у другий клас, брат – у восьмий. Але згодом сталося горе: після півтора року життя на новому континенті тато помер від серцевого нападу і наше виховання пов ністю лягло на мамині плечі». Загалом українцям у Ню Йорку було добре, громада розвивала організації на кшталт Пласту, СУМ, ОДУМ, школи україно - знавства. «Ще з дитинства нам казали, що най - важливіше завдання – берегти мову та культуру і передати наступному поколінню. Не всім це підходило і вони асимілювалися, – каже жінка. – На мене великий вплив мала організація «Пласт». Я також належала до хору «Думка» і студентського клубу. В Ню Йорку відвідувала концерти та патріотичні академії». Віра закінчила Пенсильванський унів ер - ситет, потім вийшла заміж за Богдана Андруш ківа, сина українських еміґрантів.
Page load link
Go to Top