Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
1 2 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2018 Рятувалась втечею з рідного села, а тепер д опомагає українцям з Америки: історія Віри Андрушків ( Стаття з сайту « Українська Правда. Життя » https://life.pravda.com.ua/society/2018/07/20/231842/) Заможні українські селяни з Тернопільщини тікали з власної хати, щоб врятувати своє життя – вони відмовилис я іти до колгоспу у 1944 - му р. У них на руках була півторарічна донька Віра та її 6 - річний брат. Зараз Вірі Андрушків 75. Вона очолює Детройтську Округу Союзу Українок Америки, який активно допомагає воїнам АТО, зокрема, оплачує протезування, йдеться у мат еріалі УП.Життя . Завдяки фінансуванню СУА у Львівському Українському Католицькому Університеті створили Центр психологічного консультування для психологічної реабілітації бій ців. Шлях від дому: історія родини Віра Андрушків. «Коли мені було півтора року, наймит прийшов до тата і сказав, що бачив його прізвище у списку на арешт і що краще, аби цієї ночі він не ночував вдома. Тато вирішив, що ніхто з сім’ї не ночуватиме... Пара коней, віз, і усі ми (тато, мама, я і старший за мене на 5 років брат) поїхали на захід. Був 1944 - й рік», – пригадує Віра Андрушків. Далі – як у кіно: через кілька днів родину перехопили німці. Забрали все: вози, коні, ко - рову, і товарними вагонами по везли до Пере - мишля до таборів, як і сотні тисяч українців. Потім родині провели дезінфекцію та перевезли до Розенгайму в Арбайтцамт – бюро праці. Так родина потрапила у Баварію, на служ бу до заможного німця Франца Губера. « Тоді я була ще зовсім мала і за мною доглядала наймолодша донька пана – Ліза. Вона розмовляла німецькою і я почала теж говорити німецькою. Мама дуже пере - живала, що я не говорю українською». Після завершення війни родина стала віль ною і, за порадою бауера, відправилась у табори для біж енців. Зупинились у таборі аме риканської зони» в Нойбауер біля Розенгайму. В одному крилі – тисяча українців, в іншому – тисяча литовців. Коли люди почали виїжджати і табір зменшився, родину Віри перевезли до Піртену, поблизу Мельдорфу. «Там ми жили у ві йськових квартирах. Незабаром я пішла у дитсадок, а брат до школи, – розповідає. — Ці табори – прекрас - ний приклад організації українців за межами батьківщини: школа, хор, драматичний гур ток, Пласт, молодіжні організації... Життя не зупинилося». Щоб виїхати в Америку, родина через Червоний хрест знайшла тітку, яка еміґрувала до Америки (Бостон) в міжвоєнний період. Зав дяки її виклику, сім’я еміґрувала до Ню Йорк у . «Приїхали у вересні. Тітка нас зустріла і допомогла знайти одну кімнату, в якій ми могли б меш кати, а сама повернулася у Бо - стон, – розповідає Віра. – Ми з братом пішли до школи. Я у другий клас, брат – у восьмий. Але згодом сталося горе: після півтора року життя на новому континенті тато помер від серцевого нападу і наше виховання пов ністю лягло на мамині плечі». Загалом українцям у Ню Йорку було добре, громада розвивала організації на кшталт Пласту, СУМ, ОДУМ, школи україно - знавства. «Ще з дитинства нам казали, що най - важливіше завдання – берегти мову та культуру і передати наступному поколінню. Не всім це підходило і вони асимілювалися, – каже жінка. – На мене великий вплив мала організація «Пласт». Я також належала до хору «Думка» і студентського клубу. В Ню Йорку відвідувала концерти та патріотичні академії». Віра закінчила Пенсильванський унів ер - ситет, потім вийшла заміж за Богдана Андруш ківа, сина українських еміґрантів.
Page load link
Go to Top