Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 201 3 WWW. UNWLA.ORG 5 талія Кобринська як феміністка", згадує про неї в автобіографічній пов істі "Весняні дні", у нотатках "Великодні спомини". З публікацій O. Дучимінської постає цілісний, найбільш пов ний на нині портрет Н. Кобринської. О. Дучимінська зуміла створити неповторний, живий портрет феміністки, письменниці, але насамперед людини, жін ки з її болями і сла - бостями. Про перше знайомство з Н. Кобрин - ською Дучимінська пише: "Я пізнала Кобрин - ську в найтяжчих хвилинах Її життя. По своїй невдачі у Львові. Вона вернулась у тиху заку - тину свойого домика в Болехові, дуже при би - та, огірчена й пр игноблена. Як тільки я при - їхала в околиці Болехова, то зараз пішла до Неї". "Спомини Її на загал не були веселі, так як не веселе було Її життя, відколи віддалася суспільній праці... Інші спомини, – пише О. Дучимінська, – переважно були з її змагань та пере живань при феміністській праці. Ніколи вони не були гарні, ні спокійні. Усе була огірчена та зіритована. Найгірше відчувала свою останню невдачу у Львові. Мала великий жаль до тодішніх жінок і коли говорила про це, корчилася просто з болю. Говорила схви - л ьовано: – Я їм хотіла себе цілу віддати – не хотіли! Так, я знаю! По моїй смерті будуть вони робити мені паради, ювілеї, свята. Але скажіть їм! Скажіть, що я цього не хочу, не потрібно від них нічого по смерті. Мене не буде, а ви їм скажіть усе... Не хоч у ... нічого не хочу від них! Все казала, що біль цей хіба скінчиться смертю. Тому на хресті казала собі написати: "Мене вже більше не болить". Ось розв’язка таємничого напису". І Ольга Дучимінська виконала свій обо - в’язок перед Кобринською. Хоч самій вип ало пройти хресну дорогу з виміром у 105 р оків. Були в неї перші радощі , коли вийшли її збір - ки поетичних творів, мала щастя називати Івана Франка своїм великим учителем. А ще малою дівчинкою отримати від нього "Лиса Микита" з дарчим написом. Була щаслив а в любові, в материнстві. Оплакала смерть спо - чат ку двох малих дітей, пізніше чоловіка та дочку, останню радість. У роки біди не поки - нула рідну землю, хоч знала про репресії та знищення інтелігенції, українських патріотів радянською владою. Вперто рятув ала музей етнографії від грабіжників - більшовиків у Льво ві. Перейшла арешт та камеру - одиночку, допити та знущання, Сибір. Пережила скитан - ня бездомної на рідній, але стоптаної чужин - цем землі. І вийшла з того з перемогою над злом. . . Бо не втратила найголовнішого – по - чуття любові до людини. В останні роки життя мріяла зібрати все, що написане було нею та опубліковане в різних журналах. Не змогла це зробити. Але ми вже маємо її збірку прозових творів, що має назву «Сумний Христос», яку видав Рома н Горак і помістив там про пись - мен ницю статтю «Хресна дорога Ольги Дучи - мін ської». Колись їй, народній вчительці у пам’ят - нику один молодий священик написав таке побажання: Не жди, яка буде заплата, – Не жди, а служи! Ці слова, як пише сама О. Дучимінська, стали їй кличем. Вона чекала, коли в нас, в Україні, бу - дуть українці складати присягу, що не дадуть ні п’ядь української землі в руки ворога, що ні одна краплина крові в українській дитині не стане чужою, що блиску українського народу ніхто не ослабить, як це зробила чеська вчи - телька під час посвячення угольного каменя під пам’ятник Гуса, склавши присягу на вір - ність своїй землі. Не діждалася! Належала до тих, які зовсім не чекали похвал, а тим пач е слави. Виконувала свій обов'язок перед рідним народом, і тому була щасливою, бо любила людей. Померла 24 вересня 1988 року. Проси - ла поставити на могилі хрест і терновий вінок, переплетений привезеним з табору колючим дротом і рідною калиною. Чисте - пречисте небо, сонце на передвечірньому прузі, осінні квіти і тужлива пісня її товариша Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій» – усе, що могли в цю останню хвилину земного побуту їй дати світ і люди. «Треба любити людей», – були останні її слова. Любити ! У свій 130 - ий ювілей О. Дучимінська знову у Болехові. Знову оживають її твори про Апостолку жіночого руху у фільмі «Дивосвіт Кобринської», демонстрацією якого завершу - єть ся літературне свято. А нам всім братися до роботи, набли - жати час, щоб в нашому маленькому містечку на відкритті пам’ятника Михайлові Гаврилку склала дівчина присягу, про яку мріяла О. Дучимінська. Лариса Дармохвал, м. Болехів , Україна.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
