Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 201 3 WWW. UNWLA.ORG 5 талія Кобринська як феміністка", згадує про неї в автобіографічній пов істі "Весняні дні", у нотатках "Великодні спомини". З публікацій O. Дучимінської постає цілісний, найбільш пов ний на нині портрет Н. Кобринської. О. Дучимінська зуміла створити неповторний, живий портрет феміністки, письменниці, але насамперед людини, жін ки з її болями і сла - бостями. Про перше знайомство з Н. Кобрин - ською Дучимінська пише: "Я пізнала Кобрин - ську в найтяжчих хвилинах Її життя. По своїй невдачі у Львові. Вона вернулась у тиху заку - тину свойого домика в Болехові, дуже при би - та, огірчена й пр игноблена. Як тільки я при - їхала в околиці Болехова, то зараз пішла до Неї". "Спомини Її на загал не були веселі, так як не веселе було Її життя, відколи віддалася суспільній праці... Інші спомини, – пише О. Дучимінська, – переважно були з її змагань та пере живань при феміністській праці. Ніколи вони не були гарні, ні спокійні. Усе була огірчена та зіритована. Найгірше відчувала свою останню невдачу у Львові. Мала великий жаль до тодішніх жінок і коли говорила про це, корчилася просто з болю. Говорила схви - л ьовано: – Я їм хотіла себе цілу віддати – не хотіли! Так, я знаю! По моїй смерті будуть вони робити мені паради, ювілеї, свята. Але скажіть їм! Скажіть, що я цього не хочу, не потрібно від них нічого по смерті. Мене не буде, а ви їм скажіть усе... Не хоч у ... нічого не хочу від них! Все казала, що біль цей хіба скінчиться смертю. Тому на хресті казала собі написати: "Мене вже більше не болить". Ось розв’язка таємничого напису". І Ольга Дучимінська виконала свій обо - в’язок перед Кобринською. Хоч самій вип ало пройти хресну дорогу з виміром у 105 р оків. Були в неї перші радощі , коли вийшли її збір - ки поетичних творів, мала щастя називати Івана Франка своїм великим учителем. А ще малою дівчинкою отримати від нього "Лиса Микита" з дарчим написом. Була щаслив а в любові, в материнстві. Оплакала смерть спо - чат ку двох малих дітей, пізніше чоловіка та дочку, останню радість. У роки біди не поки - нула рідну землю, хоч знала про репресії та знищення інтелігенції, українських патріотів радянською владою. Вперто рятув ала музей етнографії від грабіжників - більшовиків у Льво ві. Перейшла арешт та камеру - одиночку, допити та знущання, Сибір. Пережила скитан - ня бездомної на рідній, але стоптаної чужин - цем землі. І вийшла з того з перемогою над злом. . . Бо не втратила найголовнішого – по - чуття любові до людини. В останні роки життя мріяла зібрати все, що написане було нею та опубліковане в різних журналах. Не змогла це зробити. Але ми вже маємо її збірку прозових творів, що має назву «Сумний Христос», яку видав Рома н Горак і помістив там про пись - мен ницю статтю «Хресна дорога Ольги Дучи - мін ської». Колись їй, народній вчительці у пам’ят - нику один молодий священик написав таке побажання: Не жди, яка буде заплата, – Не жди, а служи! Ці слова, як пише сама О. Дучимінська, стали їй кличем. Вона чекала, коли в нас, в Україні, бу - дуть українці складати присягу, що не дадуть ні п’ядь української землі в руки ворога, що ні одна краплина крові в українській дитині не стане чужою, що блиску українського народу ніхто не ослабить, як це зробила чеська вчи - телька під час посвячення угольного каменя під пам’ятник Гуса, склавши присягу на вір - ність своїй землі. Не діждалася! Належала до тих, які зовсім не чекали похвал, а тим пач е слави. Виконувала свій обов'язок перед рідним народом, і тому була щасливою, бо любила людей. Померла 24 вересня 1988 року. Проси - ла поставити на могилі хрест і терновий вінок, переплетений привезеним з табору колючим дротом і рідною калиною. Чисте - пречисте небо, сонце на передвечірньому прузі, осінні квіти і тужлива пісня її товариша Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій» – усе, що могли в цю останню хвилину земного побуту їй дати світ і люди. «Треба любити людей», – були останні її слова. Любити ! У свій 130 - ий ювілей О. Дучимінська знову у Болехові. Знову оживають її твори про Апостолку жіночого руху у фільмі «Дивосвіт Кобринської», демонстрацією якого завершу - єть ся літературне свято. А нам всім братися до роботи, набли - жати час, щоб в нашому маленькому містечку на відкритті пам’ятника Михайлові Гаврилку склала дівчина присягу, про яку мріяла О. Дучимінська. Лариса Дармохвал, м. Болехів , Україна.
Page load link
Go to Top