Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
З чужої літератури С ім д е с я т л іт б е з м е ж н о ї л ю б о в и Оповідання Вони жили позаду нашої хати в малесенькій двокімнатній хатині, не більшій від клітки для пташок. Мої діти називали їх найстарши ми людьми в цілому світі і це дуже влучно окреслювало їх. Він — зігнутий і в’ялий і тіль ки в старих його очах було жит тя — це був татусь. Вона -— худа і висохла, як сірник, на голові в неї якийсь сивий мох замість во лосся — це була Корі, його ста ренька дружина. Вони пережили всіх своїх дітей. Наймолодший 50-літній син помер на Західньому Побережжі минулої весни. Його мати жалілася, що во ни не могли поїхати на похорон чи принайменше післати китицю квітів-фіялок. Іншим своїм дітям вони посила ли фіялки, казала Корі. •—- Фіялки — це наші улюблені квіти. Татусь приносив мені фіялки, коли зали цявся до мене. Він збирав їх у лісі в тому місці, де тепер побудовано старечий дім для мужчин. Ми при рекли собі, що котре з нас відійде скоріш у вічність, то друге покла де йому китичку фіялок у наші руки. Вони завжди вживали слова „ми“ і ,,наші“, коли говорили про себе. Ми знали, що в них не було що їсти і тому часто заходили до їх хатини з горщиком юшки чи яки хось ласощів. Та ніколи не припу скали, що з ними аж так зле. Аж ось прийшла до нас працівниця зі старечого дому і розказала, що до них дійшла вістка, начеб ті ста ренькі цілковито безпомічні і в нужді. Старечий дім може їм до помогти, коли вони заслуговують на те. Та зрозуміло, їх треба буде розлучити. -— Розлучити їх? Я жахнулась. — Це неможливе! І ви не повинні цього робити. Це було б злочином! Так неначе б ви хотіли розрізати людину на двоє. За ті довгі літа вони зрослися разом. Татусь і Корі не зуміли б жити в розлуці, я це знала. Я була б за брала їх до себе, але в нас не було місця для них. Вже й так мали ми повну хату і ще одну дитину в дорозі. Вони прислали лімузини за Та тусем і Корі -— дві їх, на осібне призначення в віддалі однієї милі. Я не могла погодитися з тим і тому вийшла через задні двері. Відчува ючи неміч свого положення я пу стилась іти на прохід, копаючи зу стрічні камінці на дорозі. Це було в середу, коли вони розлучили ста реньких а на другий день їх речі продано на ліцитації. То було лиш барахло крім однієї канапи, яку я купила, але лишила на ніч у ста рій хатині. Уночі лляв дощ. Випадково я зауважила слабе світло в порож ній хатині, тому зібралась нашвид- коруч і пішла провірити, хто там світить. Довго, довго стукала я, але ніхто не відзивався. Аж раптом відчинились двері і Татусь різко заговорив: — Ми не підемо туди, ні одне, ні друге і ніхто нас не змусить. Гаррі Ґалавей Був вітряний холодний день і люди поспішали, як звичайно, ву лицями Ню Йорку, здавалося, не звертаючи уваги на нікого. Не знаю, що примусило мене зупи нитись. Мабуть це був сліпий, що грав на скрипці холодно, механіч но. На землі стояла мисочка. А мо же це був рух дівчини, що про йшовши мимо сліпого, зненацька стала, неначе хто її спинив. Це була молода, не дуже гарна з себе дівчина, яких багато йде своєю дорогою, поспішаючи на сніданок, або в крамницю, але її відзначала троянда ,,Американська краса“, пришпилена до її плаща. Вона вже намірилась було пере йти вулицю, але оглянулась назад на сліпого і завагалася; враз обер нулася і підійшовши до нього, від чепила троянду і приколола її до його лацкана, ласкаво поплескала по плечу, нахилилася й прошепо- Татусь неначе відмолод і видно було, що він не жартує. Корі та кож змінилася. Вона сиділа на ка напі з розпущеним волоссям, не наче відмолодла а перед нею ки тиця фіялок. Показуючи на квіти Корі заговорила: -— Татусь назбирав їх мені так, як колись ще заки ми одружились. Ті самі квіточки, тільки тепер більш пахучі. Татусь приніс мені їх і допоміг мені втекти зі старе чого дому, через вікно. Вони були перемоклі до нитки. Я просила їх зайти до мене, але Татусь подякував, кажучи: -— Ми стратили багато часу, бо не бачи лись цілих два дні. Хочемо тут по сидіти й наговоритись. На другий день ми знайшли їх обоїх на канапі. Вони сиділи тісно біля себе, а Корі сперла голову на плече Татуся. Поміж ними лежала китичка. Вони спали. Ми пробува ли збудити їх, але безуспішно. Лі кар сказав, що їх старечі серця не витримали холоду і перевтоми. Але я знаю інакше. Я знаю, що в них було непереможне бажання бути разом на віки. — К. Фостер. З англійської мови переклала Катерина Кузьма тіла йому щось на вухо а тоді пі шла далі. Я спостерігав сліпого, як він від колов квітку, потримав її хвилину, наче дивився на неї. Нарешті обе режно й ніжно поклав її біля сво єї мисочки. На моє здивування він почав грати на скрипці і в холод ному повітрі понеслась мелодія Мендельсонового ,,Весняного спі ву і в цю хвилину я відчув, ніби весна, що була ще так далеко, вже прийшла — така теплота й почут тя були в його теперішній грі. Я вкинув грошину в мисочку скрипаля й промимрив щось та кого про те, як гарно грав він цю річ. Його лице проясніло й він промовив із притиском: -—- А хіба не була чудовою ота дівчина, що дала мені троянду? Хоч він був сліпий, але я враз зрозумів, що він був у стані від чути справжню красу: ласкавий Н іж н а х в и л и н а Оповідання НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1970 7
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
