Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2025
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Наталка Герець Чи в У к р аїн і е тел еф он ? Павлусь вже у другій клясі. Не давно в школі вчився про різні мо дерні винаходи. — Мамо -— пита ється він одного дня, — чи в У- країні вже відкрили телефон? Мама спершу не зрозуміла. -—- Як то, чи вже відкрили? — Чи є? — ще раз перепитав хлопчик. — Ну, певно що є. Ще тоді як бабуся була дівчинкою, то були телефони по містах. — Так? Були? -— здивувався Павлусь. Кілька днів пізніше Павлусь, я- кий любив про все розпитувати, каже до тата: — Тату, з чого люди в Україні роблять свічки, ті, якими хату освітлюють? — Свічки, хату освітлюють? -— немов недочув тато. — Так, свічки, -— повторив хлопчик. — На Україні ще нема ніде електрики, то ж певне світять свічками. Тато із здивування положив книжку, яку тоді читав. — Немає електрики? А чому ж би не було? — Я не знаю... — Так Павлусь. — Не знаєш? — тато звернув повну увагу на Павлуся. — А що ти знаєш про Україну? -—• Що там дуже гарно, —- почав Павлусь — бо є степи, і гори Карпати, і сади, і білі хатки, і соняшники, правдиві гриби у лісі і дуже гар не місто Київ, але електрики немає і авт немає... — Немає авт? А чого ж би в Україні не було авт, коли вони по цілому світі є? — Не знаю, — каже Павлусь — ніхто мені ніколи не розказував, що в Україні є ав та. Бабуся часто розказує про Україну, але ніколи не згадує авт. Тато покликав маму. — Чуєш, ніхто йому не сказав, що в Україні є авта. — A-а! Тепер мама зрозуміла і про телефон. — Треба розказати. — А ще ліпше, треба показати! -—- Показати? Як? — Наша знайома, пані Слава, недавно їздила на відвідини в У- країну. Звідтіля привезла багато прозірок. Підемо ввечорі подиви тись. Із великою цікавістю засів Пав лусь перед екраном у хаті пані Слави. Навіть не нарікав, що свою улюблену програму на телевізії пропустить, аж тато здивувався. Погасили світла і на екрані з’яви лися цікаві кольорові світлинки. — Це в дорозі, вид із поїзду, поля пшениці, •—• вияснювала пані Слава. — Це дорога до Києва... церква Святої Софії, Золоті Во рота, Печерська Лавра. А це з ін шого місця, родина моя... сестра... їхня хата... сад... Хата цікава, але Павлусеві ще більш цікаво побачити славне мі сто Київ. Врешті появляється во но на екрані і Павлусь здивова ний. Це місто не таке, як він собі уявляв, слухаючи бабусині казки, та розмови старших. Місто велике, з новими будинками, квітниками, широкими вулицями і -—- з автами. А ввечорі, як стемніє, ціле місто освітлене, ясне. Не свічками, але електричними лямпами. Так як кожне інше велике місто. — Не все там таке гарне, мо дерне, — пояснює пані Слава. -— Бідніших місць не дозволяють ту ристам фотографувати. Але те, що ви бачили на світлинах, це менш- більш так, як виглядає сучасна Україна. Тато і мама подякували, попро щалися і поїхали автом до дому. А Павлусь не скаче, як звичайно, лиш спокійно сидить в авті, заду мався. — То і в Україні вже є те лефон? — каже до батьків. —- Ну, та ж є, але не всюди. — А я маю кузинів в Україні, правда? — Правда! — Думаєте, що вони живуть десь близько телефону? — Можливо... — Га!— Павлусь аж підскочив — давайте зателефонуємо! — О-о-о! — - гак батьки, з не сподіванки. — Як би це так легко... Хлопчик засумував. -— Не журись, не трать надії. Світ міняється і мо же колись... усе можливе! Павлусь знов радісно усміхнув ся. Скоро положився спати, але довго не міг заснути. Думав і ду мав про цікавий день, про світлин ки і як би то колись потелефону вати до тіточного братчика. Не тільки через дорогу, не до дру гого міста, але аж в саму Україну. А ще ліпше, так як і пані Слава, йому колись поїхати. Усе можли ве! ГРА „ДВА МОРОЗИ" На двох протилежних кінцях площі або кімнати накреслити лі нії —- два ,,будинки". Усі діти ста ють на одній лінії. Між лініями осторонь стоїть двоє дітей, що зо бражають „двох морозів Один, виходить на середину, повертаєть ся обличчям до лінії, де стоять ді ти і каже: „Я Мороз -—• Червоний Ніс “ ! Потім виходить другий і ка же : „Я Мороз -—■ Синій Ніс"! Разом промовляють: „Хто з вас не бо їться через поле перейти?“ Всі діти відповідають: Не боїм ося ми погроз Не страшний нам м ороз. Після цього діти сміливо перебі гають до протилежної лінії — „бу динку". Морози їх ловлять. Мороз заморожує перебігаючих, торкаю чись їх рукою. „Заморожені" зу пиняються на місці до наступного перебігання. Морози знову виходять, повер таючись обличчям до дітей, що стоять на другій лінії, викликають їх перейти через поле, діти відпо відають усі разом і швидко біжать виручати товаришів -—- подають їм руки і разом з ними повертають ся до першої лінії. Морози не до пускають. Після кількох перебі гань, або умовної кількості замо рожених, вибрати нових морозів і гру можна повторювати. НАШЕ ЖИТТЯ — ЛЮТИЙ, 1970 2 9
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
