Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
8. Я ЗАБЛУДИЛАСЬ Андрій з Олето залишили «ас самих. Нашу доньку вони теж взяли з собою, бо- на. її молоді ноги Ню Йорк вже почав діяти інеґативіно. Будинок Об’єднаних Націй ми могли оглянути і самі, а на шим друзям він за дванадцять разів вже трохи на- докучіиз. Вони пішли відвідати своїх знайомих, узявши з собою нашу доню, бо там була дівчина, однакова літами. По дорозі Андрій обіцяв зайти до каси, може на завтра квитки до театру дістане. Оглянувши осідок ОН з його розкіш,ними за- лями, де країна, що давала більше грошей, мала право 'вибирати стиль, і тому в будинкові майже все в холоднім., модернім шведськім СТИЛЮ, МИ 'ВИЙШЛИ на широкі, засипані людом Нюйоркські вулиці. Про ходячи повз одну вітрину, чоловік згадав, що в нього поламались окуляри і, попросивши меіне хвилину почекати, пішов до крамниці. А я, обди- вивши всі виставлені сережки й намиста, пересу нулася до сусідньої виставки з капелюхами:, а тоді до крамниці з черевиками,, що мала вітрину й за рогом. А за рогом було ще більше крамниць і з та кими дивами, щоі я їх, біігме, в пашім місті не ба чила. ,,0, лишенько! Це ж напевно чоловік вже мене чекає!“ -—• спохватилась я. Швидко побігла, завернула за ріг, іду-іду —- нема тієї крамниці. Певно не туди завернула. Пішла -назад, завернула ■в інший бік — знов не туди. Та де це я? Чи мєіні це сниться? Де поділися всі ті розкішні крамниці, блискучі вікна, елегантні прикраси? Переді мною обшарпані, перекошені будинки, на східцях сидять дивні засмаглі люїди в ікріслаггих капелюхах, а по хідниках ходять якісь лялі в льолях білих... Ні, не в білих, а сірих, що може колись були білими, а може й іне були... Підійшла: я до такої лялі, спи тала, як її зовуть. „Гортензія" —- каже. — А ще маєш братіків, чи сестричок? — „Маю“ -— каже. — А як їх звуть? — „Камелія, Азалія, Роза, Лілея, Амброзія і Кармеїнсіта“. Ну, думаю собі, добрий квітничок. Питаю її, де Бродвей — не знає. І про сить п’ять центів. Дала їй та іду далі. На сонечку гріються люди і голосно розмовляють еспанськото мовою. Разом з ними: на сонечку, не боячись нікого і нічого, гріються і їхні кукарачі, повитріїщувиївши на мене свої пукаті очі. Звернула я в вуличку, що видавалась мені трохи рівнішою й чистішою, стала', та й стаю, думаючи, куди йти далі. Аж іде до мене якийсь обідраний, зношений, дуже худий чоловік, знімає малівструхлого капелюха і добірною англій ською мовою (з англійським акцентом!) запитує мене: — Чи будете вій вважати нетактовним, коли я запрошу вас зробити мені ласку випити зі мною чарку лікеру? —• Так, — відповіла я. І цей інтелектуальний б ом правильно зрозумів, мою відповідь: не як згоду на його -пропозицію, а як ствердження, що це було> б нетактовним. Тому він глибоко' вклонився, і, хита ючись, пішюв до бару один. На жаль, я забула спитати в нього дорогу, а до бару йти було не зручно, бо він подумав би, що я таки хотіла б того лікеру. Далі я зустріла двох порторіканських хлопців з ножаками в руках — і побоялася в них питати дорогу. Але потім Бог послав мені даму з обличчям римського воїна, і вона милостиво' вивела мене на шлях правдивий. Тільки я вже ке хотіла шукати тієї крамниці, та й було запізно. Справа в тому, що знаючи мою феноменальну здатність заблудитися ■в трьох соснах, мій чоловік заздалегідь умовився зі міною, що в такому випадку треба негайно їхати на Порт Оторіті і там зустрітися. Отож, я спитала дами, як мені дістатися до Порт Оторіті. Дама ска зала, що вона мені з туди 'відвезе, бо й сама- в тім напрямку їде. В автобусі дама почала мене Обпи тувати, хто я і звідки і де вже я на .вакаціях по бувала. Почувши, що я вже відвідала Флориду й Ніягару, дама метнула на мене колючий погляд. — Я ніколи не була ні в. Флориді, ні на. Нія- ґарі. І мені вже п’ятдесят років, і я народилась в цій країні. Через то, що я загубилася і втратила ні за що стільки дорогого часу, я була досить дітклива', і тому, відбила удар такою реплікою: — А я, за десять років, що прожила в цій країні, ніодного разу не була ні в нічнім клюбі, ні на кінських перегонах! Видно, що я попала1 в саме яблучко. Дама пю>- червокіла, як рак, і сказала: — Перт Оторіті — четверта зупинка звідси. Більш ми не розмовляли і не попрощалися. На Порт Оторіті товклося море людей. Як було зо бачити там свого чоловіка? Де саме, в цім гігант ськім будинку, мала б я його знайти? Виходило так, як у пісіні „Ти ж казала — під комору, не сказала під котору, ти ж мене підманула, ти ж меіне підвела..." Але було' зовсім не смішно. Що ж його робити? Я врешті вирішила], що' стану на найвидні- 30 НАШЕ ЖИТТЯ — ЛИСТОПАД, 1965 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
