Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Далеко від рідного гурту Ми з чоловіком живемо вже че твертий рік в малому американ ському місточку Баррон. Є тут 2.200 мешканців. На віддалі 12 миль є більше містечко Райс Лейк з населенням 8.000 Ми тут одна українська родина. А всеж стало ся так, що за три роки нашо го побуту більшість тутешніх пі знала Україну та її проблеми. Приятелів, що відвідували нас, це здивувало. Порадили мені, щоб я це описала. Бо ж наїпевно є багато українських родин, розкинених по всьому просторі Америки. Баррон і околиця — це части на прекрасного стейту Вискансин. Це країна озер, рік, парків, лісів, диких квітів, птиць і блакитного неба. Мешканці промишляють мо лочарством і ховом худоби. У Бар- роні є велика різня індиків, де мій чоловік, ветеринарний лікар, ді став призначення федерального інспектора дробу. Першою американкою, що уві йшла в нашу хату після нашого поселення, це була дружина влас ника різні п-ні Меріон Жерол. Це була молода, гарна й освічена жін ка. Через неї я познайомилась по- степенно з іншими людьми з мі стечка. На початку в нас не було най меншої розмови про Україну, за вийнятком того, що ми є україн ської народности. Ніхто нас про ніщо не питав, а тільки уважно до нас 'приглядались. Тому й я не ви сувала нічого зі свого боку, щоб не стягнути на себе слави пропа гандистки. Я чекала, щоб запити прийшли від самих людей „хто ви“ ? Допомогло мені устаткування хати. Хто тільки не ввійшов до хати, звертав увагу на вишивки, писанки, дереворізьбу. І то одна ково — жінки, як чоловіки. Нас запрошували в гостину і ми реванжувались. О, тоді можна бу ло видобути вишивану скатерть чи настільник, запрезентувати ке раміку чи писанки. Це все притя гало увагу людей і звертало роз мову на бажану тему. Де ж ця Україна? Це не Росія, кажете? Має своє народне мистецтво і свою культуру? Про нашу хату заговорили в Барроні. Коли приїжджали знайо мі чи свояки до тутешніх людей, складали нам візиту, щоб подиви тись на наше народнє 'мистецтво. При кожній нагоді вивязувалась дискусія про Україну. Велике значення в цій моїй ак ції мало знайомство з однією був шою вчителькою, що через неду гу не виконує свого звання. Ді- ткнена аргретизмом, вона вже ЗО літ прикована до крісла. Живе зі старенькою матірю та заміжньою сестрою. Хоч уже роками не вихо дить із хати, проте в неї буває ба гато людей. Вона заробляє на про житок продажжю святочних ли стівок, паперових серветок і жур налів, вяже на дротах, уділює лек ції. Весь круг її знайомих вважає своїм обовязком ці свої закупи робити в неї, чи замовити светрик для немовлятка, коли має якесь появитись у родині. її часто від відують і запрошують у гостину, дбаючи, щоб вона мала гарні вра ження. Я стала брати в неї лекції ан глійської мови. Вже не була по чатківцем, отже ми стали на її пропозицію читати газети. Тоді я приносила англійське число „Сво боди" або англійські сторінки „Нашого Життя“ Читаючи текст і обговорюючи його, моя Вікі (їй на імя Вікторія) почала входити в українську проблематику. Вона зрозуміла навіть краще, ніж я спо дівалась мої почування до Украї ни і вже не дивувало її, що я ними так переймаюсь. Звісно, що й вона поцікавилась нашою хатою. Поба чивши вироби нашого народнього мистецтва, вона ще більше всім заінтересувалась. Скоро потім во на познайомила мене з учитель кою, яка запросила мене до еле ментарної школи — розказати ді тям про Україну. Це був перший мій виступ ан глійською мовою. Я хвилювалась, хоч вчителька впевняла мене, що вона приготувала дітей на мою вимову і що маю говорити дуже просто й популярно. На стіні ви сіла мапа Европи з виразно зазна ченими границями України. По моєму короткому слові діти ще ставляли мені питання. З них я ба чила, що .вони мене зрозуміли і що предмет їх зацікавив. Потілі запросив мене Клюб Ма терей при тій самій школі. При сутні цікавились у більшості на роднім мистецтвом, але були й та кі, що ставили мені інші питання. Після цієї доповіді появилась ко ротка згадка r місцевій газеті. Слідуюче запрошення дістала я з Клюб у Матерей із Фридеріку, місцевости, віддаленої на 60 миль. Там уже говорила передо мною болгарка про Болгарію. Клюб шу кав за емігранткою іншої націо- нальности. Моя Вікі мене запропо нувала. Клюб Матерей гарно при готувався, поставивши до диспо зиції грамофон із голосником. Я при.везла з собою деякі речі, що їх присутні розложили на столах. У місцевій газеті присвячено цьо му вечорові багато місця. І тому хто не міг бути на доповіді, при їхав пізніш до нашої хати. Потім стали мене запрошувати частіше. Для Клюбу Вчителів я влаштувала показ у нашій хаті. Потім говорила я для студентів вчительського каледжу у Райс Лейк і для дівочого Пласту у Бар роні. Пластункам я задемонстру- вала писання писанок і від того часу не маю від них опокою. Спро вадила для них писальця і вони завзято пишуть. І так знання про Україну поши рилось у Барроні й околиці. Коли вибухло повстання на Мадярщині, його живо коментували мешканці нашого містечка. Із тих розмов я зрозуміла, що ця справа для них уже не така чужа, як давніше. А коли знайшли в газетах згадку про допомогу українських повстанців, то зараз мене повідомляли. Та це не значить, що я не маю перешкод у тій освідомній праці. У нашому містечку є кілька родин із України, що прибули сюди ще перед І. світовою війною. Вони вважають себе росіянами, хоч є жидівського походження. Захоп лені всім російським, .вони про я- кийнебудь розподіл Росії й слу хати не хотять. Ясно, що вони стараються знецінити мої твер дження й інформують часто в про тивному напрямі. Але я не реагую на те. Взагалі-
Page load link
Go to Top