Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Слідами великої вчительки І. Хто з нас, львовян, не памятає дрібної, скромної постаті в немод ному, темно-сірому чи: чорному о- дязі та в такому ж капелюсі? Ха рактеристичною ходою, замахую- чись від лівої до правої сторони, йшла вона щодня до виділової школи ім. Шевченка при вул. Мох- нацького. Це була вчителька цієї школи Константина Малицька. Перші мої взаємини з нею були листовні. Прислала мені листівку з повідомленням, що Інститут ім. св. Ольги при вул. Софії уже зре- монтований і я зможу там замеш кати. Мрія моїх дитячих літ спов нилась: я буду ходити до україн ської школи. Було це в перших днях вересня 1910 р. Константина ІЧалицька мешкала тоді, в будинку згаданого Інститу ту на другому поверсі разом із своєю матірю. Першого дня, коли ми, учениці, йшли парами до шко ли на вул. Мохнацького, вона про вадила нас. Мені тоді впав в очі її хід. І коли ми засіли за порисовані лавки нашої кляси, я побачила, що вона є господинею моєї кляси. Вчила української мови, історії та географії України, математики й геометрії. Того першого дня ви дала також своїх товаришок, Лю- сю Галущинську і Сянку Боднар. Казали нам, що до останку не випускала вервички з рук. Навіть її кат під час знущань не міг цього вирвати їй із рук, так як і не ви рвав їй із уст ніякого слова. Щоб затерти сліди своїх знущась, ге- Штапівці повісили її на рушнику дня 26. листопада 1942 р. Але чи сленні вязні берлінської тюрми од ноголосно стверджують, що це не було самогубство, а звичайне вбивство. Щойно весною повідо мило брідське ґештапо мого бать ка, що Галина померла на запа лення легенів. Своє велике горе ніс він сам. Змарнів, посивів, мандрував поля ми аж до втоми. Ніколи не сказав нашій хворій на серце матері, що вже немає Галі. А ми не знаємо навіть її могили, щоб могли покло нитись та Божим словом спомяну- ти ту, що їй не дали християнсько го похорону. Лідія Лугова кликала мене до таблиці та завдала мені виконати рахунок, щоб пере вірити моє знання. Я швиденько це виконала. — Ей, та бо ти, як німа, каже до мене. Рахуєш добре, але чому ні чого не говориш? А я ходила до міської школи в Болеховіі й не знала українських термінів. Тремтючим голосом я сказала це на моє оправдання. Зчасом я доповнила ті відомості, що їх уже знали мої товаришки і дістала навіть дуже добре свідоц тво, написане власноручно харак теристичним письмом Малицької, що його зберігаю до тепер. Пані Константина водила нас довший час до школи, бо в Інсти туті не було ще настоятельки. Я крадьки забігала на другий поверх гтід її вікна, бо там на канапці під вікном сиділи два великі, чорні ко ти, а я теж до сьогодні люблю ко тів і псів, як і інші, зокрема ма ленькі тварини. Пізніш, за кілька місяців, перепровадилась пані Ма лицька на вул. Садівницьку біля заведення св. Тереси. Памятаю, що одного дня наша вчителька не яви лась у школі. Це було щось над звичайне, бо ніколи цього не бува ло; нераз приходила до школи, підвязавши лице чорною повяз- кою, боліли їй зуби, але науки ні коли не опустила. Ніколи не па мятаю, щоб вона хворіла, так себе вміла взяти в руки, чи може понад силу приходила до школи. Та того памятвого дня її таки не було і ми почули, що померла мати пані Ма лицької. Ми ходили парами на по хорон, несли квіти, а потім у клясі, на годині, сиділи тихенько, вдив ляючись у сумне, зболіле облич чя своєї вчительки. Ми ще тоді не розуміли, що це значить — втра тити маму, але підсвідомо співчу вали-сумували разом із нею. Нас було у 7-ій клясі 40 уче ниць, а я була між ними наймо лодша. Було з Кобиловок (славне село коло Тернополя тим, що з нього вийшло багато сільської ін телігенції) кілька дівчат, а між ни ми гарна з себе Настуся Кочкур, яка мала гарний іі сильний голос. Ота Настуся була (й нашою співач кою — виступала на всіх імпрезах. Я знову була декляматоркою на шої кляси, яку „муштрувала" па ні Константина. До речі, я й перед тим виступила в Болехові на всіх шкільних пописах та грала „голов- ні“ ролі в св. Миколаївських та Шевченківських представленнях. Отже пані Константина звернула увагу на мене L вад того часу не о- бійшлось ніодної шкільної імпре зи без участи нас обох, Настусі й мене. Памятаю, що десь 1911 р. приїхав до Львова і відвідав нашу школу баварський князь Максимі- ліян. Я ходила з Іриною Січин- ською (Ревюкорою) на ринок по польові кзіти і ми уложити пре гарну (так ми думали) китицю з маків, волошок, родгенів та кукілю. Ту китицю з відповідним привітом вручила я нашому гостеві. Відпо відний вірш на швидку руку скла ла Віра Лебедова (псевдонім Ма лицької), який я вивчила за її вка зівками. Дівчата були в україн ських строях, Настуся співала. Пізніше вже довідались ми, що цей князь був кандидатом на україн ський престіл. Згодом він вступив до манастиря і став ченцем. Пізніш, коли я вже була в 8-ій клясі, освоїлась, обзнайомилась із школою. Нераз ми робили збитки в клясі чи на перервах. Але на го динах Малицької ми не відважува лись ніколи на щось подібне! Ми її дуже боялись. Памятаю, як не раз запитувала вона про щось од ну по одній, кликала до млпи, цілий ряд ,,свічок” стояв у лавках, а вона стукала олівцем об катедру, сердилась, посилала нас пасти гу сей, чи телят, а потім записувала ,,ноту“ 7-8 замість 5, а ми й не до відались, чого вона від нас хотіла. Треба знати, що коли Малицька чогось учила, то до смерти того не забудеш. Особливо українську лі тературу. Мала такий дар, такий підхід до кожного учня, що „лопа тою" вкладала йому це в голову. Сідала зверху на першу лавку, но ги клала на сидження і починала свою розповідь. Всі слухали з за хопленням. Памятаю, як вивчали ми Франка і як читала вона нам Вишенського. Але як читала! Ра зом із 'Вишенським були ми на горі Атон, разом у його келії вітали пе люстки вишневого квіту з України, чули голоси манастирських дзво
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
