Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
живе, схильні завжди до розмови, до щирого обго ворення того, що їх цікавить і слід відплатити їм тим самим. А втім це тема для всіх важлива і зрозуміла. Говорять про неї всі раси і всі верстви людей. Спершу сміялася, що так багато слів присвячують цьому, доки не зрозуміла, що ньюйоркська погода, це химерна дівчина, що підпорядковує всіх своїм примхам. Ловить холод з Канади, спеку з Мексика і закропивши їх вологістю океану, вгощає мешканців буревіями і гураганами! Лист! — впадає їй нова думка, коли двері ва гону відсуваються на плятфор.му, широко розтягнену над бульваром. Ціле підмостя тремтить ще від руху залізнички, що поспішила в глибину Джемейки. Хри стя стукає запятками по залізних сходах, що закін чуються на хіднику вулиці. Лист! На неї чекає пошта! —• переконує сама себе, коли після шуму і гуку рухливих вулиць Менгеттену, опинюється на спокійному, обсадженому деревами, заулку. Відди хає глибше, з насолодою. Фабричні дими й їдкі за пахи хемікалій сюди не доходять. Клени похилили свої росохатІ корони над рівно зрізаними живопло тами буксів, їх грубе коріння попідсаджувало вгору асфальтові плити хідників. Живе з природою, з сон цем і рістнею, з кожною травичкою і квіткою. Як цього нема, здається їй, що щось не впорядку. Може це насліддя її далеких, хліборобських і ближчих, священичих, предків, що жили з землею і для землі. Запах м’яти її розніжує. Це атавізм у неї, бо сама вона прекрасно почувається на великоміському бруку. —• Лист! — огортає її вже певність, коли ба чить мосяжний дашок над прорізом дверей домику, в якому мешкає (горда власність Марії Семенівни та Івана Івановича Ключко), крізь який вкидають пошту. Минає дітей, що не сходять їй з дороги, тільки про довжують свою гру серед хідника вулиці і вбігає на сходи. На підлозі невеликих, подовгастих сіней, роз сипано листи й газети. Між ними вузька коверта з синьо-білими берегами летунської пошти з печат кою Мюнхену, адресована до Христі дрібним бать ковим письмом. „ .. . Від деякого часу помічаємо якесь за- мрячення в Твоїй душі, хоч Ти і намагаєшся писати до нас у погідному тоні, — читає вту лившись у фотель, що стоїть поруч піяніна в її кімнатці. — Не питаємо від чого воно, хіба, що нам сама про те скажеш. Але, думаю, що ма ленька розмова батька з донькою нічого тут не зашкодить, тимбільше, коли до нас почали при ходити такі листи, як ті про філодендрон! Ти, моя Христю, сьогодні доросла, само стійна людина і до такої саме хочу говорити. Батьки хотіли б дати своїй дитині все, що мож ливе, а одного дати не можуть: власного до свіду! Молоде покоління вони ні вдоволяють, ні переконують. Врешті я з тим цілком згідний, бо кожна людина мусить по-свому пережити життя. Не хочу робити трагізму саме з цього, що війна кинула нас на інші землі, а післявоєння ще і розділило нас, хоч це, очевидно, є глибока трагедія. Але не дивімся так на це, може тоді буде нам легше. Нехай нам здається, що ми виїхали з дому на краще пізнання світу і лю дини. В тому також буде своя частинка правди, бо тепер таки ми ліпше його знаємо! Але де б ми не були, то ми з Тобою — два світи. Ти молодий і я старий. Це давня проблема батьків і дітей. У наших обставинах, це тільки новий варіянт знаної мелодії. Мені пахнув мій чорнозем, мене колисала трохи тужлива рідна пісня, стрілецька шапка була мені символом, як і хатка під стріхою (яка для Тебе вже є символом нужди!) і молився я в церкві дерев’яній, що слухала молитов геть манів, в якій святі образи були дуже далекі від того, що сьогодні називають мистецтвом. Але якось цілком близько був Бог і була земля. Вони були ідеєю, за них вмиралося. Що з цього знаєш Ти, моя дитино? Ти може чула про те від Мами, або від мене, з на ших оповідань, яких напевно не слухала уваж но, з книжок, які може й не дочитала до кінця. Ти нічого з цього не знаєш, Ти навіть мало вди- хувала те рідне повітря, в якому є зародки лю- бови Бога і Рідного Краю. Ти наковтана різними мовами і культурами, хитаєшся між тою хаткою і хмародерами, між старовиною і найдалі посу неною новизною, між бажанням затримати давнє і нестримним походом уперед, що мож ливо несе загладу людству, між тим, що ство рила Твоя нація і що інші, і напевно у душі Твоїй повно розбіжностей. Може там у світі здається Тобі, що за Тобою нема нічого, тільки така хатка під стріхою, може переконуєш себе, що традиція, в якій ми Тебе виховували, вже віджила і цілком не заслуговує на продовження, може тужиш за тим, може розтопилася в новому середовиці, може і може без кінця. Я цілком не знаю обставин, у яких Ти опи нилася, може навіть хибно уявляю собі життя там, бо створюю його на підставі збираних зві- домлень, описів, листів і розмов. А кожний ба чить світ крізь свої окуляри, тому думаю, що Твій Нью Йорк, це таки щось трохи інше, як Нью Йорк тих восьми міліонів мешканців. Не знаємо докладно в яких товариствах оберта єшся і які люди мають на Тебе вплив. Твої ли сти писані прихапцем і з них ми не все знаємо. Я знаю, що Ти розумна і по Мамі одідичила життьому зарадність. Я знаю, що Ти, подібно, як і я, знаходиш відпруження в музиці. Але і знаю те, що Ти спалахуєш швидко і даєш себе нести хвилі. І тут починається наша журба, яка, думаю, була б на багато менша, якщо Ти була б послухала нас і поїхала до Честеру, до своєї тітки. Одного ми свідомі: Тебе чекає наука, ве лика праця над своїм голосом, над собою. Яка це була б для нас насолода бачити Тебе на рід них і чужих сценах, або хоча б читати про Твої виступи! До цього ще далеко і шлях не такий легкий. І мене це дуже болить, що нічого Тобі
Page load link
Go to Top