Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» 9 мент Покідан. A всетаки Михась не мав ані матері, ані мачухи. Від цієї хви- лі минуло небагато, тільки пять літ. Покідан все ще винаймав цих дві кімнати, Михась ходив до школи, а Оля займала місце стенограферки |в шкільної бюрі. На око не було жадної зміни; молодші підростали, дорослі споважніли, а старші -- ну, ці хіба більше посивіли. Було літо як колись і крізь сіткові двері вдиралось у віта- льну повною филею передвечі- рне сонце. Крім Білинської, за- нятої в кухні та Олі, що була в світлиці, в хаті не було більш нікого. Сиділа в куті софи й пересуваючи в пальцях олівець. безцільно гляділа на безвучні вказівки годинника. З наріж- ної незабудованої площі долі- тав до неї командуючий голос, граючого в мяч Михася й вик- ликував усміх на її лиці. Він все ще був її малим товаришем, хоч ростом дорівнював вже їй. Заклала руки високо на голову й кладуючи її на мягке опертя софи, всміхнулась щераз. По стелі бігало маленьке сонечко, відбите від лискучої автомобі- левої лямпи знадвору. Опісля встала й перейшлася по світли- ці. -- Ти ніде не йдеш сьогодні, Олю? запитала дівчини Бі- линська. - А де маю Йти? ла питанням. — A до Рудинських! До Рудинських? ась. -- А там чого? Хіба тобі Іваччук не гово- рив? - о дивувалась мачуха. - Ні, я з Іванчуком про Ру- динських не говорила! відка- зала Оля, спиняючись біля від- чиненого фортепяну. (ЗА про що ти з ним гово- рила? — допитувалась Білинсь- ка. -- Властиво, я нічого не го- ворила; я тільки слухала, - - по- яснила дівчина й вдарила паль- цями по клявішах, а опісля, ні- відпові- здив! би налякана глухим акордом, лась скоро в сторону прислонених занавісами дверей й добавила: -- Хіба я вам не говорила, мамо, що він останнім разом казав мені! - Ну й щож Ольго? Та нічого... - Ще не надумалась, що ма- єш робити? -- дивувалась Бі- линська. - Ні, думаю тепер! відка- зела дівчина й знову перей- ась по мягкому килимові. - Думай, думай, тільки щоб щось добре видумала! про- мовила перестерігаючи. Хіба так можна? А вже-ж що можна! Але ти, Ольго, якась така стала, що власна доля тобі байдужа. Я-ж тебі кажу на розум, дівчино, що коли цьому відмовиш, то не раз, а сто разів каятимешся, - немовляла Білизська, суваючи горшками по печі. -- А я гадаю, що противно! відповіла дівчина. Слухай, Олю! -почала Бі- линська. Не гадай собі, що я може, борони Боже, хочу поз- бутися тебе з хати; але поду- май сама! Марійка доганяє те- бе, Віра й собі не лишилась да- леко, а літа йдуть... Та коби ще хоч нинішний світ був такий добрий, а то: над гробом вже трясеться, а за пятнадцяткою оглядається. Хіба-ж неправда? Ходить, ходить, нипає ніби та тьма біля світла, а надходить сороківка, так тоді давай же- нитися. Та ще щоб взяв собі під пару, а то пятзадцятку Оля усміхнулась нишком. - Іванчук ніби вродився для лебе: молодий, гарний, освіче- ний та із родини не будьякої! хвалила Білинська. Та я проти Іванчука нічо- го не маю, тільки ... й раптом урвала, бо на порозі, ніби зпід землі виросла поважна постать Покідана. -- Тільки, що не любиш йо- — догадувалась мачуха. -- Дайте спокій, мамо! — просила дівчина, що нараз за- червонілась неначе півонія. т i допитайся чогось в неї! Hy, ну, спімнеш колись мої слова, тільки щоб не було за- пізно! -- й з цією проповіддю стала в дверях. Оля ще гірше змішалась і бо- ляче глянула на мачуху. — Та чого ти така дивна, ді- вчино? Та Покідан чоловік свій, домашній; нема чого сти- датись, ми всі колись молоди- ми були! Правда, пане Покіда- не? — зажартувала Білинська. -- А то що таке сталось? — запитав прибувший, не второ- павши як слід жарту господині. — Ta нашій Ользі жених тра- пляється Й саме тепер ми го- корили про нього, - - пояснюва- ла Білинська. - Так тоді потанцюємо, пан- ко Олю! -- кинув весело Покі- дан. То-ж то й біда, що «панні Олі» тяжко рішитись, - - втру- тила терпко. - Хто-ж то такий, коли мо- жна спитати? запитав Покі- дан. Іванчук, братанич Рудин- ської! -- сказала й завернула назад у кухню Білинська. Оля що досі приглядалась я- комусь образові, сіла тепер у глубокий фотель, а заклавши руки за голову, закрила свій профіль вишиваними рукавами своєї блюзки від погляду Покі- дана. - Чи це справді Іванчук при- ється до вас, Олю? — за- тав недовірчиво. - Так, це правда, пане Покі- дане! — відповіла не дивлячись на нього. Він гарний хлопець, — утив спокійним, аж холод- ним голосом. Мовчала, тільки рукави її балюзки трохи розхилились і зпоза них глипнуло на нього двоє чорних очей. (Продовження в слід. числі).
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
