Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» 9 мент Покідан. A всетаки Михась не мав ані матері, ані мачухи. Від цієї хви- лі минуло небагато, тільки пять літ. Покідан все ще винаймав цих дві кімнати, Михась ходив до школи, а Оля займала місце стенограферки |в шкільної бюрі. На око не було жадної зміни; молодші підростали, дорослі споважніли, а старші -- ну, ці хіба більше посивіли. Було літо як колись і крізь сіткові двері вдиралось у віта- льну повною филею передвечі- рне сонце. Крім Білинської, за- нятої в кухні та Олі, що була в світлиці, в хаті не було більш нікого. Сиділа в куті софи й пересуваючи в пальцях олівець. безцільно гляділа на безвучні вказівки годинника. З наріж- ної незабудованої площі долі- тав до неї командуючий голос, граючого в мяч Михася й вик- ликував усміх на її лиці. Він все ще був її малим товаришем, хоч ростом дорівнював вже їй. Заклала руки високо на голову й кладуючи її на мягке опертя софи, всміхнулась щераз. По стелі бігало маленьке сонечко, відбите від лискучої автомобі- левої лямпи знадвору. Опісля встала й перейшлася по світли- ці. -- Ти ніде не йдеш сьогодні, Олю? запитала дівчини Бі- линська. - А де маю Йти? ла питанням. — A до Рудинських! До Рудинських? ась. -- А там чого? Хіба тобі Іваччук не гово- рив? - о дивувалась мачуха. - Ні, я з Іванчуком про Ру- динських не говорила! відка- зала Оля, спиняючись біля від- чиненого фортепяну. (ЗА про що ти з ним гово- рила? — допитувалась Білинсь- ка. -- Властиво, я нічого не го- ворила; я тільки слухала, - - по- яснила дівчина й вдарила паль- цями по клявішах, а опісля, ні- відпові- здив! би налякана глухим акордом, лась скоро в сторону прислонених занавісами дверей й добавила: -- Хіба я вам не говорила, мамо, що він останнім разом казав мені! - Ну й щож Ольго? Та нічого... - Ще не надумалась, що ма- єш робити? -- дивувалась Бі- линська. - Ні, думаю тепер! відка- зела дівчина й знову перей- ась по мягкому килимові. - Думай, думай, тільки щоб щось добре видумала! про- мовила перестерігаючи. Хіба так можна? А вже-ж що можна! Але ти, Ольго, якась така стала, що власна доля тобі байдужа. Я-ж тебі кажу на розум, дівчино, що коли цьому відмовиш, то не раз, а сто разів каятимешся, - немовляла Білизська, суваючи горшками по печі. -- А я гадаю, що противно! відповіла дівчина. Слухай, Олю! -почала Бі- линська. Не гадай собі, що я може, борони Боже, хочу поз- бутися тебе з хати; але поду- май сама! Марійка доганяє те- бе, Віра й собі не лишилась да- леко, а літа йдуть... Та коби ще хоч нинішний світ був такий добрий, а то: над гробом вже трясеться, а за пятнадцяткою оглядається. Хіба-ж неправда? Ходить, ходить, нипає ніби та тьма біля світла, а надходить сороківка, так тоді давай же- нитися. Та ще щоб взяв собі під пару, а то пятзадцятку Оля усміхнулась нишком. - Іванчук ніби вродився для лебе: молодий, гарний, освіче- ний та із родини не будьякої! хвалила Білинська. Та я проти Іванчука нічо- го не маю, тільки ... й раптом урвала, бо на порозі, ніби зпід землі виросла поважна постать Покідана. -- Тільки, що не любиш йо- — догадувалась мачуха. -- Дайте спокій, мамо! — просила дівчина, що нараз за- червонілась неначе півонія. т i допитайся чогось в неї! Hy, ну, спімнеш колись мої слова, тільки щоб не було за- пізно! -- й з цією проповіддю стала в дверях. Оля ще гірше змішалась і бо- ляче глянула на мачуху. — Та чого ти така дивна, ді- вчино? Та Покідан чоловік свій, домашній; нема чого сти- датись, ми всі колись молоди- ми були! Правда, пане Покіда- не? — зажартувала Білинська. -- А то що таке сталось? — запитав прибувший, не второ- павши як слід жарту господині. — Ta нашій Ользі жених тра- пляється Й саме тепер ми го- корили про нього, - - пояснюва- ла Білинська. - Так тоді потанцюємо, пан- ко Олю! -- кинув весело Покі- дан. То-ж то й біда, що «панні Олі» тяжко рішитись, - - втру- тила терпко. - Хто-ж то такий, коли мо- жна спитати? запитав Покі- дан. Іванчук, братанич Рудин- ської! -- сказала й завернула назад у кухню Білинська. Оля що досі приглядалась я- комусь образові, сіла тепер у глубокий фотель, а заклавши руки за голову, закрила свій профіль вишиваними рукавами своєї блюзки від погляду Покі- дана. - Чи це справді Іванчук при- ється до вас, Олю? — за- тав недовірчиво. - Так, це правда, пане Покі- дане! — відповіла не дивлячись на нього. Він гарний хлопець, — утив спокійним, аж холод- ним голосом. Мовчала, тільки рукави її балюзки трохи розхилились і зпоза них глипнуло на нього двоє чорних очей. (Продовження в слід. числі).
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28 
